Підписатись
Відписатись

 
КЛІЄНТ-ЦЕНТРОВАНІ ГРУПИ В УКРАЇНІ. ШЛЯХИ РОЗВИТКУ.
(РОЗДУМИ НА ОСНОВІ ВЛАСНОГО ДОСВІДУ).

Б. Я. Дацишин, М. М. Романко

Медичний центр 'ІНВА', м. Львів

Дацишин Борис Якович голова етичної комісії УСП психотерапевт навчаючий терапевт EAP (напрямок: клієнт-центрована терапія) тел. дом. (0322) 70-81-78     Ключові слова: клієнт-центрована психотерапія К.Роджерса, групова терапія у посттоталітарному суспільстві, групи зустрічей, марафонська група, групові параметри, терапевтичний ефект.     

Клієнт-центрована терапія в Україні розвивається неповних десять років. Термін невеликий, однак якщо до 1993 року (початку першого Трускавецького проекту) лише окремі фахівці у галузі людських відносин мали загальне уявлення про терапію Роджерса, то сьогодні інтерес до КЦТ серед українських психологів і психотерапевтів досить великий. Практично в усіх завершених і нині діючих освітніх психотерапевтичних проектах одержали й одержують освіту клієнт-центровані терапевти. Універсальність філософської концепції Роджерса, можливість її застосування у різних галузях людських стосунків, роблять її цікавою і для фахівців, що безпосередньо не займаються КЦТ. Психотерапевти, що працюють в інших напрямках, психологи, працівники соціальних служб, студенти (психологи і медики), охоче відвідують психотерапевтичні марафони, семінари, конференції, присвячені КЦТ.     

Однак, незважаючи на очевидні успіхи в розвитку клієнт-центрованої терапії в Україні, зокрема у Львові, існують і певні складності.     Відомо, що психотерапевтичний процес може відбутися лише за певних умов. І перша з цих умов, за Роджерсом: 'Двоє осіб перебувають у контакті'. Одна ж з рамкових умов будь-якої психотерапії - добровільність. Тобто, очевидним є те, що особа, з якою психотерапевт має встановити контакт, потенційний клієнт, повинен насамперед звернутися по психотерапевтичну допомогу. Цей факт настільки очевидний і банальний, що, здавалося би, на ньому нема сенсу зупинятися. Проте, вже на цьому етапі виникають складності. В Україні число людей, готових звернутися по психологічну допомогу, досить невелике (на причинах цього ми зупинимося нижче). Та й більшість з тих, хто наважився вирішувати свої проблеми без таблеток, звертаються до психотерапевта як до вчителя, гуру, цілителя, або як до лікаря, бажаючи одержати конкретні рекомендації, поради, 'рецепти щастя'. КЦТ ставить перед собою зовсім інші завдання, адже саме Роджерс вперше в історії психотерапії використовував слово 'клієнт', а не 'пацієнт', і тим самим визнав за особистістю право на повагу і відповідну частку повноважень. Однак досить часто психотерапевти зустрічаються з неготовністю і небажанням клієнта взяти на себе відповідальність за власне життя. Відмовитися від думки, що хтось знає про тебе більше, ніж ти сам, і може усе вирішити за тебе - справа нелегка для людей, що живуть у країні, яка ще добре пам`ятає своє тоталітарне минуле.     

Проте, ситуація поступово міняється. За останні роки кількість клієнтів, що проходять індивідуальну психотерапію, часто тривалу, помітно зросла. Причому до психотерапевтів і консультантів звертаються як колишні пацієнти психіатрів та інших лікарів (із психосоматикою), так і здорові й успішні люди, що бажають розібратися у своїх проблемах і краще пізнати себе.     

Дещо інакше виглядає ситуація із груповою психотерапією. За останні роки в нас створювалися і створюються психотерапевтичні групи, що працюють у клієнт-центрованому напрямку. Учасники цих груп - люди з різними проблемами і різною мотивацією, від пацієнтів психіатричних і психотерапевтичних відділень, що приходили в групи за рекомендацією лікаря, до студентів-психологів і волонтерів 'Телефону Довіри', основною мотивацією яких був інтерес до терапії Роджерса.     

Але, незважаючи на те, що за складом ці групи були досить різні, більшість з них, на жаль, мали спільну рису - вони розпадалися, не пройшовши основних етапів терапевтичного процесу.Найбільш успішні з них, проіснувавши певний час і знаходячись у робочій фазі розвитку групи, розходилися на літні канікули і більше вже не збиралися, інші не доходили і до цього рубежу. Очевидно, що ведучі і ті учасники, котрі були мотивовані на продовження роботи групи, відчували фруструюче почуття незавершеності. Іноді такі учасники 'подорожували' з групи в групу, і, можна припустити, що це не сприяло рішенню їхніх проблем і особистісному росту. Тренери, аналізуючи конкретні випадки (на супервізіях і інтервізіях), знаходили різні причини нежиттєздатності окремих груп. Однак було і те, що поєднувало - в усіх подібних випадках ведучі були мотивовані на роботу з групою більше, ніж більшість її членів на участь у груповому процесі. Виникає питання - що повинно відбутися і що можна зробити, щоб ситуація змінилася?    

Питання це багатопланове і лише частково звернене безпосередньо до психотерапевтів. Є в ньому і соціальне підґрунтя, розуміти і враховувати яке необхідно груповим терапевтам для успішного розвитку клієнт-центрованої психотерапії в Україні.     Роджерианська терапія прийшла до нас з Америки через Європу, пройшовши більш ніж піввіковий шлях розвитку. Наша ж психотерапія, утім, як і наша незалежна держава, ще дуже молода, а традиції, що дісталися нам у спадщину від тоталітарного радянського режиму, навряд чи можуть сприяти популярності і престижу психотерапії. Це стосується як індивідуальної, так, мабуть, у ще більшій мірі, і групової терапії. Груповий рух існує на Заході з 40-х років минулого століття і користується великою популярністю. Це і так звані Т-групи, і групи зустрічей, величезний внесок у розвиток яких уніс Карл Роджерс, групи самодопомоги і т.д. Групові ж об`єднання в СРСР мали переважно формальний і директивний характер, і найчастіше ставили перед собою завдання, які ніяким чином не сприяли розвитку вільної повноцінно функціонуючої особистості.    

Ще одна особливість, що ускладнює розвиток нашої психотерапії - традиційне для українців, зокрема для галичан, небажання 'виносити сміття з хати', коли справжні проблеми ховаються за фасадом якщо не благополуччя, то, принаймні, стриманості і ввічливості. У цьому контексті групова терапія, яка передбачає саморозкриття в присутності не лише психотерапевта, але й інших учасників групи, може лякати, представлятися чимось незрозумілим, навіть непристойним. Можна припустити, що мешканець Львова або іншого міста України відчуває більший опір і страх перед візитом до психотерапевта, і тим більше перед участю в груповому процесі, ніж американець або громадянин Західної Європи.    

І, нарешті, ще один важливий момент. К. Роджерс у 1970 році у своїй роботі 'Про групову психотерапію' писав про одну з причин '...настільки швидкого поширення груп,настільки величезного інтересу до них' в Америці: '...ми досить добре забезпечені і можемо зайнятися своїми психологічними проблемами. Коли не знаєш, де взяти гроші, щоб платити за квартиру, отут вже не до роздумів про свою самотність. Переконаємося, що це так, на багатьох прикладах, оскільки в кварталах, заселених бідняками, до групової психотерапії за квартиру, отут вже не до роздумів про свою самотність. Переконаємося, що це так, на багатьох прикладах, оскільки в кварталах, заселених бідняками, до групової психотерапії ніж у європейських країнах і США, потенційних учасників психотерапевтичних груп у нас на сьогоднішній день, напевно, у стільки ж разів менше.    

З огляду на ці зовнішні фактори, стає більш зрозумілим обережне ставлення людей, що потребують психологічної допомоги, до групової психотерапії. Для саморозкриття,зняття психологічних захистів і, зрештою, поглиблення самопізнання, необхідного для розвитку особистості, важливо 'сприйняття групи як безпечного простору, у якому можна спробувати мати нові переконання й експериментувати з новою поведінкою без страху покарання за це' (І. Ялом). Аналізуючи досвід груп, що розпалися, можна припустити, що їхні учасники не відчували достатньої безпеки і захищеності під час групового процесу. Чим пояснити, що група не сприймалася ними як безпечне середовище? Нам здається, що причини цього такі: по-перше, учасники, приходячи на групу, сприймали ведучих не як звичайних людей з певним досвідом, а як фахівців, професійні поради і рекомендації яких вирішать усі їхні проблеми. Від цього стереотипу важко було відмовитися. Слова ведучих на початку групи про те, що вони 'не збираються керувати групою й усім надається повна свобода дій' (К. Роджерс) і т.п. викликали сильне сум`яття і розгубленість. Це ускладнювало встановлення контакту, блокувало активність учасників. Бувало, що фаза замішання або сум`яття, нормальна для початкового етапу роботи психотерапевтичної групи, затягувалася і настільки лякала і фруструвала багатьох учасників, що вони не витримували і залишали групу вже на цьому етапі її розвитку.    

Ще одна обставина, що, як нам здається, заважала учасникам почувати себе в групі безпечно, пов`язана, як це не дивно, з часовими рамками більшості груп. Як правило, клієнт-центровані групи, що проводилися у Львові, збиралися раз на тиждень і працювали 1,5 - 2 години. Незважаючи на те, що такі часові рамки завжди узгоджувалися з групою і були найбільш прийнятними для її учасників, часто по закінченні терапевтичної сесії залишалося відчуття незавершеності і нестачі часу. Можливо, тут позначався наш український менталітет.Наш австрійський колега, що працював в одному з навчальних семестрів Трускавецького проекту, писав: '...українська душа схильна до проголошення промов, до насолоди поетичними образами, від чого опис миттєвих відчуттів і самопочуття та обмін думками займає набагато більше часу', ніж в австрійських групах. Групова динаміка, яку нам приходилося спостерігати, підтверджує ці слова. Траплялося, що сесію приходилося завершувати, коли хтось з учасників групи знаходився на висоті емоційного розкриття. Бракувало часу на зворотний зв`язок, багато учасників включалися в процес у самому кінці сесії. Робота групи сприймалася як продуктивна, але незавершена. Бувало, що після таких сесій, учасники, що працювали продуктивно, з великою емоційною віддачею і розкриттям, залишали групу.    

І ще один суттєвий момент, пов`язаний з рамковими умовами: часто ведучі, високо мотивовані на групову роботу, починали роботу групи дуже маленьким складом - 5-6 учасників.Положення такої групи було від початку хитким. Неявка двох, а іноді й одного учасника на терапевтичну сесію, робило роботу непродуктивною, не говорячи вже про те, що якщо така ж кількість учасників залишала групу, робота не могла продовжуватися.    

Проте, усі ці складності ніяким чином не означають, що групова терапія в Україні не має майбутнього. Ми упевнені, що основа терапії Роджерса, - її центральні умови, - універсальні, де б то не проводилися клієнт-центровані групи. КЦТ в Україні знаходиться в стадії становлення, і, намагаючись осмислити результати нашого власного досвіду, нехай поки досить скромного, ми шукаємо свої шляхи, і процес цей не можна охарактеризувати, як 'пошук без знахідок'.    

У той же час, у нас немає потреби 'винаходити велосипед', ми маємо можливість співставити наш практичний досвід зі значно більш багатим досвідом наших західних колег,і, використовуючи їхні досягнення, рухатися вперед.

Ми хочемо поділитися своїм практичним досвідом, осмислення якого несподівано для нас самих змусило нас звернутися до руху груп зустрічей, одним із засновників і лідером яких був Карл Рорджерс. Відразу хочеться застерегтися: ми далекі від бажання протиставити групи зустрічей груповій психотерапії. Більш того, основні відмінності між групами зустрічей і груповою терапією, що приводяться в літературі (І. Ялом, К. Рудестам), зокрема склад учасників груп, цілі, принципи роботи, а також роль ведучих груп, ми сприймаємо зустрічей і груповою терапією, що приводяться в літературі (І. Ялом, К. Рудестам), зокрема склад учасників груп, цілі, принципи роботи, а також роль ведучих груп, ми сприймаємо за принципом 'тут і тепер', лідери груп, '...як моделі особистостей, що саморозкриваються, ...відверті і емпатичні' (К. Рудестам) - усі ці особливості груп зустрічей цілком збігаються з характеристиками принципів клієнт-центрованої психотерапії.    

І все ж таки, незважаючи на спільність ідеології КЦТ і руху зустрічей, існують характерні риси груп зустрічей, на яких нам би і хотілося зупинитися в контексті власного досвіду групової роботи.     Аналізуючи досвід терапевтичної групи, з якою ми працюємо з листопаду 2001 року по сьогоднішній день, ми знайшли, що група по деяких параметрах і особливостях роботивідповідає групам зустрічей. З іншого боку, слід зазначити, що саме ці особливості відрізняють дану групу від інших, відомих нам по особистому досвіду і досвіду наших колег. З огляду на те, що група продуктивно працює вже більше року, ми припустили, що властиві групам зустрічей риси позитивно впливали на динаміку групового процесу і життєздатність групи.    

Зупинимося докладніше на особливостях роботи групи, порівнюючи їх з характеристиками груп зустрічей, приведених І. Яломом.    

1. Учасники. Група почала роботу у складі шести учасників. Пізніше, у різний час, до них приєдналися ще семеро, (група була заявлена як напіввідкрита). На сьогоднішній день група складається з восьми учасників (сім жінок і один чоловік), хоча на кожній груповій зустрічі присутні 5 - 7 членів групи. П`ять учасників залишило групу по різних причинах. Особливістю складу групи було те, що всі учасники мали досвід індивідуальної психотерапії, і це дало можливість проведення ретельного попереднього відбору. Дехто з учасників пройшов курс медикаментозного лікування (депресія, невротичні розлади). Переборовши гостру душевну кризу, ці люди були досить компенсованими і соціально успішними, при цьому отриманий досвід переживань поставив перед ними екзистенційні питання власної ідентифікації, самоприйняття, взаємин з іншими людьми. Характеристика І.Ялома учасників груп зустрічей, - 'ведучі груп працювали з нормальними здоровими членами суспільства - з людьми, що досягли, по самих об`єктивних стандартах, значного успіху... Але, незважаючи на всі зовнішні успіхи, їхній внутрішній досвід був досвідом напруги, незахищеності і конфлікту цінностей', - досить точно описує як статус, так і внутрішній стан учасників нашої групи.Більшість з них були орієнтовані не стільки на вирішення конкретних проблем, скільки на самопізнання й особистісні зміни. Подібним чином Ялом описує загальні цілі груп зустрічей: '...ці групи... прагнуть досягти якоїсь зміни - у поведінці, установках, цінностях, стилі життя або самоактуалізації; або у відношенні людини до інших людей, до навколишнього середовища, до власного тіла...' навколишнього середовища, до власного тіла...'    

 2. Рамкові умови. Група збирається приблизно раз на місяць і працює два повних дні, виїжджаючи на вихідні в заміський пансіонат неподалік від Львова. Робота проходить затипом марафонської групи, з ранку до вечора, з півгодинними перервами між терапевтичними сесіями. Такий інтенсивний ритм викликає тривалу емоційну напругу і втому, що послаблює психологічні захисти та призводить до зміни стереотипних форм поведінки. Учасники і ведучі проводять разом майже весь час, що сприяє встановленню та підтримуванню більш близьких і неформальних контактів; атмосфера групи поширюється і на позасесійне спілкування. Такий режим роботи Ірвін Ялом описує, як одну з характерних рис груп зустрічей: 'На відміну від терапевтичної групи, група зустрічей характеризується більшою неформальністю і завдає учасникам більше задоволення. Фізичні умови часто 'курортні'.     

3. Роль ведучих. Про специфіку ролі ведучих груп зустрічей І. Ялом пише так: 'Учасники груп зустрічей, частково через свою більш високу, ніж в учасників терапевтичних груп, самооцінку, а також більшу можливість спілкуватися з ведучими між зустрічами, сприймають їх як людей, схожих на них самих, лише з тією різницею, що вони (ведучі) мають більш розвинуті уміння і знання у певній спеціалізованій галузі. Ведучі заробляють престиж своїм внеском у загальну справу. В результаті вони починають поводитися приблизно так само, як поводяться інші, і згодом стають у повному розумінні слова, учасниками - хоча як і раніше використовують свої технічні навички, а група віддає цьому належне'. Ця характеристика цілком відповідає стосункам між ведучими й учасниками нашої групи. Слід відзначити, що ці стосунки за весь час існування групи зазнали помітних змін, як з боку учасників, так і з боку терапевтів. Якщо на початковому етапі роботи групи поведінка ведучих визначалася, насамперед, прийняттям, турботою і підтримкою учасників, то з розвитком групової динаміки і виникненням більш зрілих стосунків у групі, стало можливим більше саморозкриття з боку ведучих, а також 'конфронтація, що спонукує учасників засумніватися в адекватності їхньої поведінки' (Ялом). Відповідно, змінювалося і відношення учасників до терапевтів. Якщо спочатку вони сприймали ведучих групи, у першу чергу, як авторитетних фахівців, то поступово, з розвитком групи, відносини 'вирівнялися', стали паритетними і довірчими. Безумовно, такі стосунки вимагають особистої сміливості і відповідальності як з боку ведучих, так і з боку учасників. При цьому ми вважаємо, що важливим фактором, що сприяв продуктивній співпраці між терапевтами й учасниками, стала неформальна, довірча і безпечна обстановка, в якій працювала група.    

4. Когнітивний компонент. Цей момент у роботі нашої групи видавався нам найбільш неоднозначним з огляду на антиінтелектуальну ідеологію КЦТ. І.Ялом, описуючи функції лідерів груп зустрічей, поряд з 'емоційною стимуляцією', 'турботою', а також 'виконавчою функцією' (відповідальність за встановлення і дотримання рамкових умов), називає функцію 'надання змісту', маючи на увазі, що '...ведучий ... надає учасникам необхідну для зміни когнітивну структуру, переводить почуття й особистий досвід учасників у сферу ідей'. Ми далекі від думки, що емоційній реорганізації особистості може сприяти інтелектуальний підхід, з огляду на те, 'що більшість проблем пристосування не зв`язані з помилками знання, ... оскільки знання блокуються емоціями, що виникають у зв`язку з дезадаптацією' (Роджерс). Проте, у певних групових ситуаціях ми вважали можливим використання когнітивного структурування, роз`яснення ситуації. Як правило, це були моменти, коли атмосфера в групі була сильно емоційно зарядженою. У таких ситуаціях 'надання змісту' збільшувало почуття безпеки в групі. Інтелектуальний інсайт, що виникав як наслідок емоційного розкриття (не передував йому і ні в якому разі не замінював почуттєві аспекти ситуації), допомагав учасникам інтегрувати досвід переживань, робити узагальнюючі висновки і застосовувати їх у наступних ситуаціях.     

Завершуючи аналіз особливостей роботи даної групи, ми б хотіли зупинитися на терапевтичному ефекті групової роботи, критеріях її успішності.     

Насамперед, група працює вже більше року, знаходиться в робочій фазі розвитку групової динаміки, успішно пройшовши фази мотивації і диференціації; учасники мотивовані на продовження групової роботи.     

Позитивно ми оцінюємо динаміку роботи групи. Декілька перших зустрічей учасники трималися досить стримано і закрито, уникали саморозкриття, утримувалися від конфронтацій, імовірно, побоюючись відповідної конфронтації; віддавали перевагу обговоренню зовнішнього матеріалу (минулі особисті історії) роботі 'тут і тепер', намагалися теоретизувати. Поступово ситуація змінювалася. Акцент роботи групи змістився до безпосередньої взаємодії між учасниками, група стала працювати в контексті 'тут і тепер'. Зменшився страх, учасники стали 'відкидати фасади' і розкриватися, вступати в конфронтацію, не боячись ризику. Саморозкриття несподівано для багатьох виявило, що їхні проблеми, сумніви, страхи, близькі і зрозумілі іншим; а усвідомлення універсальності переживань, у свою чергу, сприяло підвищенню взаємної довіри і інтегрованості групи. Змінилося і відношення до нових учасників: якщо спочатку до них ставилися з обережністю, недовірою, а бувало - і недружелюбно, як до чужих, то тепер у відношенні до нових членів групи відчувається прийняття і підтримка, що допомагає їм швидко інтегруватися і продуктивно працювати в групі.     

Працюючи над усвідомленням особистістю себе і своїх стосунків з іншими людьми, ми приділяли багато уваги роботі учасників групи з власним тілом. Усвідомлення свого фізичного 'Я', уважне ставлення до сигналів власного тіла, сприяли зменшенню фізичної напруги, покращенню самопочуття, практично повному зникненню психосоматичних порушень.     

Ну і, очевидно, що новий досвід відносин веде до особистісних змін. А внутрішні зміни спричиняють зміни зовнішні. Це відноситься до більшості учасників та їхнього життя поза групою. Майже всі члени групи відзначають зміни у сімейних стосунках, що стали більш свободними, відповідальними, довірчими. Учасники підтримують стосунки поза групою, допомагаючи один одному у складних життєвих ситуаціях. Бажання допомогти іншим стало потребою, і багато хто з них активно пропагує психотерапевтичні знання,залучаючи до психотерапії своїх знайомих.     

Хочеться додати, що ми не ставили і не ставимо перед собою завдання 'втиснути' роботу групи в контекст груп зустрічей. Тим більше, ми далекі від бажання замінити ними терапевтичні групи. При цьому нам здається, що використання досвіду груп зустрічей може допомогти нам у пошуку своїх автентичних шляхів розвитку групової терапії. Скептичний опонент міг би заперечити: навіщо повертатися до того, що уже відійшло і зараз згадується в основному в історичному контексті? Адже, за словами І.Ялома, 'рух груп зустрічей вичерпався, і лише скупі ознаки говорять про його колишній розквіт'. Мимоволі приходить у голову порівняння: Львів багатий пам`ятниками архітектури різних стилів, що прийшли до нас із західних країн з запізненням, коли в себе на батьківщині вони вже були в упадку. Але хіба наш готичний собор менш чудовий від того, що побудований він у чотирнадцятому, а не в дванадцятому столітті? Хіба ренесансні пам`ятники у Львові, створені не в п`ятнадцятому, а в шістнадцятому сторіччі, позбавлені краси і зачарування? Пройшовши довгий шлях розвитку, перш ніж дійти до нас, і збагачені національними традиціями, різні архітектурні стилі знайшли тут новий самобутній і неповторний вигляд.    

Можливо, така доля і нашої психотерапії? Інтегруючи чужий досвід, важливо відноситися до нього творчо, пам`ятаючи, що в психотерапії неможливо користуватися готовими рецептами. Ми шукаємо свої шляхи розвитку і думаємо, що основні відкриття в нас ще попереду. А для того, щоб рухатися в потрібному напрямку, нам треба завжди намагатися розуміти наших клієнтів, приймати їх такими, які вони є, співпереживати їм і при цьому залишатися самими собою, тобто додержуватися центральних умов терапії Роджерса.

ЛІТЕРАТУРА.

    1. Роджерс К. О групповой психотерапии. М., 1993.     2. Роджерс К. Консультирование и психотерапия. М., Эксмо-пресс, 1999.     3. Роджерс К. Теория психотерапии и межличностных отношений. Львів, 1999.     4. Ялом И. Теория и практика групповой психотерапии. Санкт-Петербург, Питер, 2000.     5. Рудестам К. Групповая психотерапия. М., Прогресс, 1993.     6. Кайль В. Осуществление проекта OGWG по обучению клиент-центрированной психотерапии в Украине (1994-1999). (Збірка 'Феноменологія щирості'), Вінниця, 'Поділля-2000', 2002.

КЛИЕНТ-ЦЕНТРИРОВАННЫЕ ГРУППЫ В УКРАИНЕ. ПУТИ
РАЗВИТИЯ. (РАЗМЫШЛЕНИЯ НА ОСНОВЕ ЛИЧНОГО ОПЫТА).

Б. Я. Дацишин, М. М. Романко

    Статья посвящена развитию клиент-центрированной групповой психотерапии в Украине. Обобщая опыт ведения клиент-центрированных групп во Львове, авторы излагают свое видение специфики и сложностей развития терапии Роджерса в условиях посттоталитарного общества, подчеркивают необходимость поиска собственных путей развития КЦТ.     В качестве примера анализируется работа группы, сочетающей особенности терапевтической группы и группы встреч. Группа полуоткрытая, работает по типу марафонской. Все участники имеют опыт индивидуальной психотерапии, и, преодолев острый душевный кризис, ориентированы не столько на решение конкретных проблем, сколько на самопознание и личностный рост. Отношения между ведущими и участниками группы более неформальные, чем в традиционных терапевтических группах. Учитывая, что группа продуктивно работает более полутора лет, авторы считают, что присущие группам встреч особенности позитивно влияют на динамику группового процесса и жизнеспособность группы.

Ключевые слова: клиент-центрированная психотерапия К.Роджерса, групповая терапия в посттоталитарном обществе, группы встреч, марафонская группа, групповые параметры, терапевтический эффект.