Підписатись
Відписатись

 
КОНКУРЕНЦІЯ І СОЛІДАРНІСТЬ

КОНКУРЕНЦІЯ І СОЛІДАРНІСТЬ.

(від конфесії до професії).

Олександр Мироненко

м. Львов

 

“Психотерапія – це невизначений метод,

застосований до неспецифічних проблем

із непередбачуваними наслідками.

До цього методу ми рекомендуємо строгу освіту”

(Віктор Реймі, 1950)   

                                                                             “Істина не виникне з взаємних

                                                                                           поступок різних наукових шкіл”                                                                                                                                                                           Карл Роджерс

 

Хоча психотерапія в сучасній формі існує вже практично двісті років (починаючи з призначення у Німеччині Й.Гайнротапрофессором психотерапії), лише останнім часом вона визнана окремою науковою дисципліною. Відтоді виникло безліч форм психотерапії. Припускають, що на сьогодні існує кількасот варіантів, які можна об’єднати у наступні головні категорії: психоаналітична психотерапія, когнітивна і поведінкова терапія, гуманістична психотерапія, системна психотерапія  і екзистенціальна психотерапія. Таку велику кількість форм психотерапії неможливо охопити якоюсь єдиною дефініцією. У своєму  постійному розвитку психотерапія неодноразово переживала кризи ідентичності.

Один з варіантів кризи ідентичності сучасної психотерапії полягає у багатовекторності, безлічі напрямків і багатогранності самої психотерапії.

В зв’язку зі зміною історико-соціального і культурального контексту і дестабілізацією світових процесів (зміна політичного поділу світу, виникнення нової Європейської спільноти з одного боку; глобалізація економіки  та світова економічна криза, наслідком чого сталися зміни попиту на психотерапевтичні послуги з іншого) ми перебуваємо у пункті, коли психотерапія намагається знайти нове місце в суспільстві. Проводяться численні дослідження, які стосуються того, чим є психотерапія, якою є сфера застосування психотерапії, наскільки доказовою є ефективність терапевтичних змін і дієвості специфічних і неспецифічних терапевтичних чинників.

На наш погляд криза психотерапевтичної ідентичності полягає у взаємодії  наступних складових:  зовнішні - 1) світові суспільно-економічні процеси і зміна парадигми людської екзистенції, а також зовнішній тиск на психотерапію; на межі - 2) конкуренція на психотерапевтичному полі і внутрішні - 3) кризи, які переживає кожен напрямок зокрема.  Всі вони існують одночасно і взаємно переплетені.

1. З одного боку зникла біполярність світу; замість попереднього стану протистояння двох політичних систем, сьогодні в усьому світі відбуваються релігійні та етнічні конфлікти або війни, вкрай загострилися прояви релігійного фундаменталізму (тобто можна спостерігати регрес розвитку суспільства до менш зрілого). Людство сьогодні стикається з іншими загрозами: глобальне потепління, потенційне виснаження енергетичних ресурсів і пошуки нових джерел, проблема клонування та стовбурових клітин, генетично модифіковані продукти, природні катаклізми та техногенні катастрофи. Все це вимагає від психотерапевтів бути чутливими до цих змін і своєчасно на них реагувати і ставить перед ними нові виклики. Першим з психотерапевтів, хто відгукнувся на виклик подолання етнічних, релігійних, військових і політичних конфліктів психотерапевтичними засобами був К.Роджерс, який у 70-80-ті роки проводив воркшопи у країнах, де точилися тривалі запеклі конфлікти або війни, які було неможливо подолати жодними засобами (“Мирний Проект”, завдяки якому в 1987 році Роджерс був номінований на присудження Нобелівської премії миру).

З іншого боку важливою складовою кризи ідентичності в даний період часу є зовнішній тиск вимог на психотерапію з боку органів охорони здоров’я, страхових компаній і суспільства в цілому, зумовлений як економічною ситуацією, так і процесом боротьби психотерапії за визнання, як не тільки окремої науки про людину, а, що важливіше, окремою професією і практикою, ефективність якої доведена численними дослідженнями. Наслідком цього стали прийняття закону про психотерапію в багатьох Європейських країнах, розробка в рамках Європейської Асоціації Психотерапії стандартів психотерапевтичної освіти і практики, які взаємно визнаються в Європейських країнах, численні інтеграційні процеси психотерапевтичної спільноти. З 1998 року впроваджено Європейський Сертифікат з психотерапії як єдиний документ для всіх європейських країн, що підтверджує професійність і якість здобутої психотерапевтичної освіти. В 2005 році Європейським парламентом психотерапія була визнана окремою професією. В Україні триває процес боротьби за визнання сучасного підходу до розуміння психотерапії і умов здобуття психотерапевтичної освіти, наслідком якого могло би стати прийняття закону про психотерапію.

В даний час людство переживає розвиток техніки, новітніх технологій і, поряд з цим, кризу гуманістики. З одного боку ми маємо розвиток телекомунікацій, інтернету і кризу безпосередньої міжлюдської комунікації і стосунків з іншого. Все це неминуче повертає нас до деяких фундаментальних питань про природу людини. Одну з своїх головних праць Роджерс назвав “Becoming A Person (Становлення людини)”, виходячи з переконання, що людина – не щось дане, а радше результат процесу становлення.

Світові соціально-економічні зміни та дестабілізація світу викликають у психотерапевтів, як і у багатьох інших фахівців, відчуття невпевненості, незахищеності і вразливості. Це призводить до пошуків захищеності, схвалення та відчуття професійної приналежності. Ставиться питання, яким чином не втратити довіру до психотерапії, як науково визначеної професії, з боку суспільства і потенційних клієнтів?

2. Діалектична суперечність розвитку психотерапії. Для еволюції психотерапії як мистецтва, і як науки і професії, характерні дві тенденції, протилежні за своєю суттю – злиття і диференціація – так само, як і для кожної людини – інтеграція та індивідуація. Це – процес накопичення подібностей та відмінностей психотерапевтичних напрямків та їхньої інтеграції на цій діалектичній основі. Загальна тенденція розвитку психотерапії на сучасному етапі – перехід від ситуації, коли психотерапія загалом і кожна школа зокрема, являли собою закриту систему, до відкритих систем. Відкриті системи – це системи, що залежать від взаємодії з оточуючим середовищем, зовнішнім світом. Психотерапія – процес, а не статичність. Психотерапія стає (“becoming”), а не “є”.

  З іншого боку це неминуче ставить всі напрямки у стосунок діалогу між собою при намаганні зберегти межі та ідентичність кожного напрямку зокрема. Це -  діалектичний процес єдності і боротьби протилежностей. Напруга, що існує між цими полюсами (конкуренція і солідарність) була і є джерелом творчих імпульсів.

Конкуренція і солідарність.

  Складові конкуренції - соціальна асертивність, індивідуація і самоприйняття. Здорова конкуренція – дії, що характеризується одночасним пошуком бажаного різними суб’єктами за умови чесних правил і обставин.

  Складові солідарності - інтерперсональна взаємозалежність та  інтимність. Зріла солідарність – внутрішнє ставлення і дії, що характеризуються спільністю інтересів, цілей, стандартів та відповідальності.

  Таким чином конкуренція і солідарність - однаково важливі чинники психічного здоров’я.  Важливе завданням для сучасного суспільства, різних держав і націй - знайти баланс між конкуренцією і солідарністю. Складається враження, що останнім часом конкуренція затьмарює солідарність.

Наслідком конкуренції між психотерапевтичними напрямками стала втрата домінуючих позицій традиційними школами (наприклад,  класичний психоаналіз, психодрама, які є найбільш тривалими і затратними) з одночасною експансією нових напрямків (системна сімейна терапія, позитивна психотерапія, когнітивно-поведінкова терапія) і домінуванням більш коротких в часі і, відповідно, менш затратних методик (короткофокусна терапія, односесійні методики терапії, шатлові модифікації класичних методів). Потреба адаптації до нових умов ринку привела до того, що більшим попитом користуються не методи психотерапії (що мають чіткі рамки), а радше окремі психотерапевтичні техніки, що справляють яскраве і ефектне враження, демонструють могутність терапевта і його здатність контролювати психотерапевтичний процес. Тут спокуса полягає і у тому, що їх можна швидко засвоїти без проходження тривалого і затратного процесу здобуття повноцінної психотерапевтичної освіти.

Економічні вимоги і конкуренція між окремими психотерапевтичними напрямками все більше посилюють намагання до інструменталізму і технологій. Необхідність бути успішним – це Прокрустове ложе для всіх терапевтів, що звужує і обмежує уяви про ефективність. Для того, щоби підхід “продавався”, він повинен мати добру “упаковку”. Як відомо, на ринку добре продаються новинки. Виникає певна одержимість вражаючими новітніми психотехнологіями, бо “саме такі техніки гарантують ефективність”. Проте дуже часто ці новітні техніки широко застосовуються не у психотерапевтичних цілях. Ризик – ставлення до психотерапії, як до інструмента. Інструменталізм забезпечує маніпулятивність і, часом, не повністю  узгоджується з основами гуманістики і людськими цінностями.

Солідарність у психотерапії – прийняття Страсбурзької Декларації в 1991 році на основі взаємного визнання і взаємної поваги всіх напрямків психотерапії. Створення загальноєвропейської та світової психотерапевтичної спільноти, проведення світових психотерапевтичних конгресів. Взаємна підтримка Європейських психотерапевтів з різних країн у боротьбі за визнання. Приклад – боротьба Британської Ради з Психотерапії з міністерством охорони здоров’я за визнання гештальт-терапії, як окремого метода, а не частини гуманістичної чи поведінкової психотерапії.

Потенційно всі напрямки психотерапії володіють спільною базою даних. Принципи одних підходів можуть бути валідні для інших. Аналіз стосунків є частиною будь-якої психотерапії з різноманітними теоретичними обґрунтуваннями і з різним пристосуванням до стану проблем. Коли ми говоримо про психотерапію ми завжди маємо на увазі стосунок двох або декількох людей.

Порівняльні дослідження виявили “парадокс еквівалентності” ефективності різних методів психотерапії, незважаючи на відмінності у взаємодії терапевт-пацієнт. Вважається, що цей парадокс зумовлений “неспецифічними” терапевтичними чинниками (терапевтичний альянс або позитивний стосунок), які є спільними для всіх напрямків і вважаються базовими, порівняно з тими чинниками, з якими себе ідентифікує кожен метод зокрема.

Комунікація і стосунок є спільним аспектом практично всіх методів психотерапії. Психотерапія – особливі стосунки в особливих умовах.

Існують підручники, в яких різноманітні психотерапевтичні школи подаються всі разом, де встановлюються стосунки та пов’язаності між окремими підходами психотерапії, де підкреслюється, що у різноманітних формах психотерапії виявляються певні неспецифічні дієві чинники психотерапії, спільні для всіх шкіл, або ж у яких уточнюються спільності і відмінності окремих психотерапевтичних шкіл на більш загальному рівні.

Етичний кодекс, в якому визначена специфічна професійна етика психотерапії, спільний для всіх напрямків психотерапії, як в рамках ЄАП, так і УСП.

 З одного боку, неможливо провести чітку межу між окремими методами психотерапії. З іншого - без відмінностей взагалі неможливо. Важливо, щоби відмінності не впливали на взаємну толерантність, повагу і  розуміння, бо толерантність повинна стосуватися не лише собі подібних.

Питання полягає лише у тому, що вважати головним – те, що роз’єднує, чи те, що об’єднує?

3. Внутрішні кризи напрямків стосуються, насамперед, дилеми між збереженням класичної чистоти методів психотерапії і можливості еволюції підходів. Розвиток психотерапії постійно характеризувався періодами розуміння, коли “все ясно”, які змінювалися моментами плутаних уяв і сумнівів. Проте за всіма деталями фактів і сумнівів, врешті-решт виникали новаторство, експерименти і нове розуміння. Але при цьому терапевти переконувалися і у тому, що все ще застосовуються ті ж базові принципи, які були знаковими і попередньо (традиції). Так чи інакше виникало нове осмислення суті і місця психотерапії (які і є головними складовими ідентичності). Питання полягає у тому, яким чином  зберегти первісну суть психотерапевтичного вчення, пов’язану з важливістю суб’єктивного людського виміру і продовжувати розвиватися? Один з шляхів полягає у продуктивній взаємодії і співпраці з іншими підходами. Хтось може вбачати у цьому зближенні руйнування цілісної концепції чи чистоти, проте на це можна подивитися і як на розповсюдження базисних психотерапевтичних принципів в більш широких сферах людської діяльності.

Зріла форма автономії – кооперація на основі взаємної поваги і толерантності.

Сучасний етап практично усіх напрямків психотерапії характеризується не тільки спробами проведення чітких меж і встановлення ознак, за якими відрізняються один метод від іншого, а й пошуки нової ідентичності у еклектичності, шляхом інтеграції і застосування психотерапевтичних технік і методик, що запозичені у інших напрямків, часто на шкоду базовим підставам кожного метода зокрема.

Плюралізм і різноманітність тепер є нормою. Пошуки “мультимодальної, інтегрованої психотерапії”. Звернення до еклектичного підходу.

В даний час починають панувати ідеї про те, що майбутнє психотерапії пов’язане із можливістю створення т.зв. “інтегральної” (або точніше, еклектичної) психотерапії, що складатиметься з різнородних ідей, принципів, понять і технік (подібно до ідеї усунення кордонів між Європейськими державами і створення єдиної Європейської влаюти). Не всі є прихильниками цього підходу. Інший можливий варіант – діалог, обмін, взаємне збагачення і взаємні запозичення на кшталт мовних контактів при збереженні чіткої ідентичності кожної мови.

Основний об’єкт психотерапії і одночасно вихідний пункт для всіх шкіл психотерапії -  людина, її суть і внутрішній світ суб’єктивних переживань. Однією з цілей психотерапії є та, що з дивовижною впертістю ми знову і знову намагаємося подолати сьогоднішню реальність за допомогою уявного минулого, бажаючи відновити добро і позбутися зла. Майстерність психотерапевта в найбільшій мірі проявляється тоді, коли своїм головним завданням він вважає пізнання чуттєвих проявів людини, усвідомлених і неусвідомлених, а також доведення здобутих фактів до її повного усвідомлення.

Психотерапія як конфесія і як професія.

Кожна конфесія обов’язково має своїх пророків, апостолів, своїх фанатиків і єретиків, а також свою інквізицію. Всі знання сприймаються на віру і не потребують доказовості. Знання передаються лише гідним послідовникам “з рук в руки”, як у езотеричних вченнях (“присвячення”). Як і кожне вчення, психотерапія створила свої ритуали. Все, що відбувалося під час психотерапевтичний сеансів було покрите покровом таємничості (аж поки в  40-х роках минулого століття К.Роджерс вперше розпочав аудіозаписи і відеозйомки терапевтичних сесій, знявши цей покров). Консерватизм, ортодоксія, догматизм, упереджене ставлення до інших  - ознаки віри. Часом знання базуються на окультній основі. Одним з підходів до збереження ідентичності вчення, щоби воно могло надалі існувати, є намагання зберігати його у первісному виді (чистоті) і тлумачити його. Цей же процес породжує борців за чистоту, як і єретиків, яких віддають анафемі. Характерною є боротьба з іновірцями. З іншого боку терпіти лише собі подібних – це прояви расизму, шовінізму або релігійного фанатизму. Історія психотерапії знала чимало таких випадків. Толерантність повинна стосуватися не лише собі подібних.

Значення традицій. Для багатьох психотерапевтичних шкіл від самого початку заняття власною історією було істотним чинником ідентичності. Переважно всі напрямки психотерапії так чи інакше були пов’язані з іменами їхніх засновників і часто мали таку ж саму назву. Дійсно, імена З.Фройда, К.Роджерса, А.Адлера, Я.Л.Морено, К.Г.Юнга, Ф.Перлза, Г.Бейтсона, М. Сельвіні-Паллацолі, Р.Мея та інших навіки вписані в аннали сучасної психотерапії. Ще й досі напрямки психотерапії значною мірою відзначаються ідентифікацією із батьками-засновниками. Разом з цим, зрозуміло, що жодна терапевтична теорія і практика не може бути результатом діяльності лише однієї людини. За кожним з психотерапевтичних напрямків стоять тисячі фахівців-практиків. Небезпекою для розвитку психотерапії стає ситуація, коли всі ці фахівці надалі продовжують перебувати у тіні перелічених фігур. У цій консервативній позиції прихована небезпека – можливе виникнення надмірної ідеалізації, ортодоксії і догматизму. Тоді психотерапія з професії ризикує повернутися до фундаменталізму і перетворитися у конфесією і, як наслідок, зупинитися у своєму розвитку. З.Фройд не був фрейдистом так само, як і К.Роджерс не був роджеріанцем.

Професія – доступність здобуття освіти, науково обґрунтовані теоретичні засади, систематичність теорій і їхня узгодженість з іншими науками про людину і сферами гуманістичних знань, чітко сформульована методика і практика, доказовість ефективності; здатність розвиватися і йти у ногу з часом і розвитком інших фундаментальних гуманістичних наук. Традиції важливі, але розвиток і здатність інтегрувати суспільні впливи та інноваційні підходи, що стимулюють подальший розвиток психотерапії і взаємодію з іншими напрямками і школами сучасної психотерапії, не менш важливі. Для психотерапії, як професії характерна відсутність упереджень щодо інших шкіл і взаємна повага і толерантність. Психотерапія антидогматична за своєю суттю. Значний вплив на становлення психотерапії та зміну її місця серед суспільних наук мають зміни історико-соціальних і культуральних контекстів. У цьому сенсі психотерапія виліплена з того ж самого тіста, що і всі інші професії (з додатком певних спецій). Індикатором чистоти професіоналізму, крім фахового рівня, є специфічна професійна етика психотерапії, а функції інквізиції у професійній психотерапії виконують етичні комісії.

Спільна ідентичність всіх видів психотерапії – повага, розуміння, толерантність, тепло, визнання унікальності кожної людини та її права на самовираження, дотримання балансу між болем і задоволенням.Комунікація і стосунок є спільним специфічним предметом практично всіх методів психотерапії. Психотерапія – особливі стосунки в особливих умовах.Психотерапія – не героїзм, а повсякденна праця.

Психотерапія, як наука і як мистецтво, полягає не лише у вдосконаленні професійних навичок у процесі напруженої повсякденної роботи з клієнтами, а є результатом поглибленого самопізнання (власний досвід). Базова освіта дає нам змогу сформувати  об’єктивний, науковий погляд на терапію і на явища, що стосуються зовнішньої реальності і повністю не залежать від нас. Відчуття власної фахової компетентності та ідентичності виникає лише тоді, коли професійні навички терапевта підтверджуються на практиці. Філософія – любов до знань. Психотерапія – любов до суб’єктивної істини, намагання до встановлення фактів.

Психотерапевт пізнає природу. Природа не створюється терапевтом, проте він глибоко її поважає, намагається зрозуміти у міру своїх здібностей і обережно сприяє її пробудженню. В цьому сенсі терапія нагадує мистецтво, що об’єднує окремі елементи у цілісний образ. Наполегливе і тактовне поводження з фактами разом з пацієнтом – це  науковий процес, хоча багато у чому він нагадує мистецтво.

Спільне для всіх напрямків. Результати терапії.

Спільним для всіх методів психотерапії є conditiohumana - людина, її суть і суб’єктивний світ переживань і почуттів.  Суб’єктивне і особисте є ключем до універсального. Неможливо опиратися тому, що різні люди бачать світ по-різному і очевидно, що навіть у межах однієї культури кожний спостерігач має власну, відмінну від інших, позицію. Плюралізм і різноманітність тепер є нормою. Різними є підходи до розуміння суб’єктивного, так і методи роботи з переживаннями і поведінкою. Мета будь-якого терапевтичного підходу - повернення людини до нормального ходу її вікового розвитку. Добра терапія повертає блокований природній потенціал, який дозволяє людині продовжувати жити. За іронією долі терапевт може дати лише те, що клієнт вже має.

Позитивний результат терапії по-різному пояснюється різними терапевтичними школами. Одні називають це самоактуалізацією, інші – розвитком самості (Self), треті – якимись іншими термінами і поняттями, що виражають здатність особистості до інтеграції і, одночасно, до прогресивного розвитку.

Криза ідентичності в межах особистісно-центрованого підходу.

Сучасна дилема всередині  особистісно-центрованого підходу полягає у  конфлікті між новаторськими підходами та діалогом з іншими методами і дотриманням вірності базовим принципам, що визначає схильність до кризи. Конфлікти між ортодоксами (пуристами) і новаторами.

Коли йде з життя видатний вчений, послідовники його вчення переживають безліч почуттів. Втрата лідера – справжня криза, яка практично неминуче приводить до створення різних угруповань серед його послідовників. Проте з іншого боку природне відчуття втрати сприяє розвитку відповідальності за розпочату роботу.

К.Роджерс був засновником особистісно-центрованого підходу. З самого початку своєї практичної і наукової діяльності він був об’єктом критики. З іншого боку він також піддавав сумніву і критикував устатковані форми психотерапії, що отримали широке розповсюдження і визнання і стали класичними – психоаналітичний і поведінковий підходи, а й одночасно формулював свої новаторські погляди, наголошуючи на необмеженому потенціалі, який має кожна людина і що цей потенціал може бути реалізований за умови створення певного клімату і особливої атмосфери, що забезпечуються  особливими стосунками і ставленнями терапевта. Роджерс цілком по-новому визначав роль психотерапевта. Упродовж всього свого життя він виходив з переконання, що “істина не народиться із взаємних поступок окремих шкіл”. В цьому сенсі він до кінця свого життя був безкомпромісним в пошуках істини та ідентичності особистісно-центрованого підходу. Роджерс був переконаний, що психотерапевтичні стосунки – це просто особлива та інтенсивна форма міжлюдських стосунків.

Роджерс вважав, що саме у сфері міжлюдських стосунків слід шукати спосіб подолання руйнівних дилем і амбівалентностей, що створені сучасним суспільством. Наріжним каменем філософії Роджерса є переконання, що людина – це активний, живий і чутливий організм, базисним намаганням якого можна довіряти. Він вірив, що дійсно здорові міжлюдські стосунки будуть встановлені тоді, коли виникне усвідомлення спільноти, що існує між окремими людьми.

Особистісно-центрований підхід не уникнув універсальних процесів злиття і диференціації. Перша глибока криза ідентичності клієнт-центрованої терапії сталася наприкінці 60-х років минулого сторіччя. Завершення Вісконсінського проекту стало цим ключовим моментом в історії клієнт-центрованої терапії. Це був кінець того, що Барретт-Леннард (1979) називає “академічною фазою”. Починаючи з 1965 року перестала існувати Мекка, де б команда терапевтів реалізувала спільні координовані зусилля з розвитку клієнт-центрованої теорії, практики і досліджень. З тієї пори практично не проводилося широкомасштабних дослідницьких проектів.

Починаючи з 70-х років сталися значні розбіжності у поглядах і практиці клієнт-центрованих терапевтів. Попередня єдність навколо фігури К.Роджерса поступилася створенню окремих груп: група навколо Роджерса в ЛаХолла; Ю.Джендлін і його співпрацівники у Чікаго та інші групи. Кожна з цих групп намагалася йти власним шляхом і вони втратили контакт між собою, наслідком чого стала  значна розбіжність поглядів як на методологічному, так і дидактичному рівнях. В силу того, що Роджерс мав дуже амбівалентне ставлення до будь-яких інституцій (через побоювання, що особистісно-центрований підхід перетвориться у доктрину), він у своїй діяльності обрав неструктуровану модель і роботу з великими групами. Кархаф і Гордон віддавали перевагу чітко структурованому підходу до навчання фахівців. Такі різноманітності і розбіжності можна лише вітати. Цей феномен значно збагатив клієнт-центрований підхід та його філософію і захистив від впливу авторитету засновника - К.Роджерса.

З початком 90-х років в Європі клієнт-центрована терапія повернулася у академічні університетські кафедри і клініки, де набула статус провідного базового метода у навчанні психотерапії. Цей процес об’єднав численних клієнт-центрованих терапевтів у спільній діяльності і дав новий поштовх до розробки диференційованої моделі клієнт-центрованої терапії в роботі з різними категоріями клієнтів і сприяв розширенню сфери застосування підходу далеко поза межами клініки.

Минуло понад 20 років, як К.Роджерса немає, проте його ідеї живі, його справу продовжують терапевти і вчені в усьому світі. Сучасна клієнт-центрована терапія, як окрема школа і окремий метод, зберегла свій дух і теоретичну і практичну орієнтацію (концепція самоактуалізації, базисні установки і цінності терапевта), що базуються на працях Роджерса.

Розвиток особистісно-центрованого підходу нерозривно пов'язаний з дискусією між К.Роджерсом і засновниками інших психотерапевтичних напрямків М.Бубером, Г.Бейтсоном, Б.Скіннером, Р.Меєм, Х.Когутом, М.Еріксоном зокрема. Після смерті К.Роджерса цей діалог між клієнт-центрованими терапевтами та представниками інших шкіл ніколи не припинявся. Така полеміка сприяє оформленню зовнішніх меж особистісно-центрованого підходу і виявленню його специфічних відмінностей від інших підходів (ідентичність). З іншого боку це сприяло більш детальній і диференційованій розробці, розширення сфери його застосування, прояснення центральних понять і захисту від неправильного тлумачення.

Продовжуються діалог і полеміка (які часом досягають рівня конфронтації) всередині підходу між тими, хто дотримується більш ортодоксальних поглядів на клієнт-центровану терапію і намагаються зберегти її чистоту і новаторами, які  чинять постійні зусилля до розвитку особистісно-центрованого підходу. Найбільш характерним прикладом цієї конфронтації є випадок Ю.Джендліна.

Ю.Джендлін, філософ, видатний теоретик і новатор особистісно-центрованого підходу і близький колега К.Роджерса, в 1960 році став засновником фокусінгу (ікспіріентальної терапії), який він вважав теоретичним доповненням до теорії клієнт-центрованої терапії. З цим не погоджувалися пуристи - представники “ортодоксального недирективного клієнт-центрованого підходу”, які вважали, що будь-які додатки до класичної теорії є шкідливими і несумісними з поглядами самого Роджерса.  Головний внесок Джендліна полягає у його розумінні процессу внутрішнього переживання, що відбувається у клієнті в процесі терапії. Критики цього підходу  вбачали в ньому директивність з боку терапевта і відсутність довіри до здатності клієнта до власного вибору без активних і директивних  інтервенцій терапевта. Джендлін категорично відкидав звинувачення у тому, що фокусінг є хибним відхиленням від поглядів Роджерса. Пуристи у цьому конфлікті намагалися прийняти радше “батьківську” аніж засуджуючу позицію.

К.Роджерс намагався не допускати догматизму у рамках підходу. Він побоювався того, що “некритичні послідовники, що не завжди доречно застосовують клієнт-центровані поняття“, можуть завдати шкоди особистісно-центрованому підходу. Він писав: ”Часами мені важко зрозуміти, хто причиняє мені більший біль – мої друзі чи мої вороги?”

Підсумок.

Поняття криза походить від грецького словаkrisis, що означає “переломний момент”. У китайській мовіпоняття криза складається з двох ієрогліфів, що означають небезпека і можливість (шанс) – wej-je – і демонструє цим динамічне світобачення і добре усвідомлення глибокого зв'язку між кризою і переміною.Кризи – особливі моменти у людському житті. “Моменти вибору між прогресом і регресом, інтеграцією і відставанням“ (Е.Еріксон, 1963).

Головною ознакою кризи є неможливість подолати проблему застосовуючи звичні ресурси або підходи. Випробувані дотепер механізми адаптації стають недостатніми для того, щоби утримувати необхідні для виживання процеси рівноваги. Необхідні нові стратегії подолання та відповідні внутрішні переструктуризації.

Психосоціальна криза виникає тоді, “коли особа стикається на шляху до досягнення важливих життєвих цілей з перешкодами, життєвими обставинами чи подіями, які вона не може подолати звичними для неї методами вирішення проблем“. “Під час проходження від однієї стадії людського розвитку до іншої ми повинні скинути захисну структуру. Ми стаємо оголеними і вразливими – і в той же час знову відкритими до нового, ембріональними, готовими до розвитку у тих сферах, про які ми раніше і не підозрювали” (Шіхі, 1977). Процес становлення людини, у житті чи у процесі психотерапії, характеризується тим, що вона періодично прощається з чимось, у що вірила і чим жила, для того, щоби набути новий світогляд і спосіб життя. Це прощання і набуття нового не стається раптово, наче грім серед ясного неба, як раптове пробудження чи осяяння (інсайт). Перехід може бути наслідком вимушеної втрати, або може бути ритуалізований, як певний символічний обряд (хрещення, присвячення, стрижка рекрутів наголо). Зрілий перехід до нового світогляду переважно є результатом тверезого рішення і свідомої відмови від старого задля набуття нового. Це – перехід від ідеалістичних поглядів до більш реалістичного світобачення.

Вказані аспекти кризи є необхідним етапом на шляху становлення психотерапії, як професії і узгоджуються з концепцією Е.Еріксона, згідно якої певні кризи, що виникають у процесі психосоціального розвитку є основою розвитку ідентичності і, так само, як і інші, містять у собі і небезпеку, і можливості для розвитку.

Будь-який психотерапевт без достатньо сильного відчуття професійного Я, який не володіє основами теорії і філософії і не має достатньої професійної підтримки, відчуття успіху і професійного задоволення у терапевтичній роботі з клієнтами, не може захистити свою професійну ідентичність від таких зовнішніх впливів, як потреба у публічному схваленні і відчутті професійної приналежності. Важливою є як самоідентичність, так і добре відчуття ідентичності з обраним методом психотерапії. Слід пам’ятати, що єдиним інструментом психотерапевта є він сам, його особистість.

Що стосується зміни екзистенції психотерапії, як професії, то виходом з кризи і потенціалом до подальшого розвитку є здатність до діалогу, зрілої конкуренції і солідарності – головних запорук подолання будь-яких антагонізмів і ознак розвитку психотерапевтичної спільноти. Важливо, щоби те, що роз’єднує і те, що об’єднує,  перебувало у діалектичній рівновазі.

На щастя, незважаючи на всі пережиті та актуальні кризи, психотерапія надалі залишається такою, якою вона була завжди, тобто тотожною самій собі – вільною професією, якою займаються вільні люди і які допомагають іншим також стати вільними від страхів та упереджень людьми!

 

Список літератури в автора.

 

 

 

 

 

Перейти до дискусійного клубу(прохання вказати назву статті)
Архів новин  2006  2007  2008  2009  2010  2011  2012  2013  2014  2015  2016  2017