Підписатись
Відписатись

 
Седих К

 Седих К.В.

 СИСТЕМНИЙ ОПИС ФЕНОМЕНІВ В ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНИХ ГРУПАХ

 

Складність таких явищ як психологія та психотерапія, на  нашу думку, полягає в тому, що вони мають поєднувати в собі сектори і «зовнішнього», і «внутрішнього», бути одночасно і об’єктивними, і суб’єктивними. Завдання сучасного етапу розвитку психології і психотерапії знайти способи об’єднання «внутрішніх і зовнішніх зон».

В сучасній літературі, присвяченій роботі терапевтичних груп, недостатньо висвітлені процеси, які впливають на роботу цих груп. Так, наприклад, К. Рудестам указує, що, «для роботи групи мають значення – тип групи та особливості її керівника, сильна мотивація учасників та середній рівень інтелекту»<5>. І не слова про комунікацію, взаємодію? За нашими уявленнями, психотерапевтичний процес – це, в першу чергу, двостороння (а у випадках сімейної або групової психотерапії  - і багатостороння) взаємодія. На думку сучасних українських дослідників (О.Фільц), для України на сучасному етапі розвитку більше підходять групові форми психотерапії. Він пояснює це наступними чинниками:

– глибоко закладена схильність кожного з нас до колективних форм переживання;

– знижена здатність до автономних форм поведінки (у порівнянні з західними суспільствами)<2>.

Метою даної статті є аналіз участі різних груп факторів – зовнішніх (соціальних), внутрішніх (особистісних), внутрішньогрупових (комунікація) та їх вплив на формування і роботу групи.

На нашу думку під час довготривалої групової психотерапії на груповий процес впливають фактори  трьох рівнів:

>1.                          >Впливи зовнішні, від розширеної системи - соціуму, до яких відносяться: час; етнос; контекст; домінуючий в суспільстві дискурс; суспільні ідеї.

>2.                          >Внутрішньогрупові впливи: інтеракції, комунікація, наратив.

>3.                          >Індивідуально-внутрішні впливи: конструкти; наратив; особистісні смисли; ідеї.

Спочатку зробимо короткий аналіз можливих впливів.

 Зовнішні впливи.

Соціум. Етнічна ідентичність.

 Як відомо, етнічна ідентичність є одним з важливих структурних концептів людини. Останні дослідження в рамках психологічної антропології (Ф.Хсю) свідчать про вплив на особистість її культурно-специфічного оточення через свідомі  й несвідомі ідеї, які поділяються більшістю індивідів у суспільстві; через свідомі або несвідомі ідеї, що керують діями багатьох індивідів у даному суспільстві як групі (іноді, описуваної як групова психологія, психологія юрби або колективна свідомість) <1>. Також сюди слід віднести і національно-етнічні ідеї.

В.М.Межуєв таким чином визначає поняття «національна ідея», ідея - це наявність у кожної нації системи цінностей, що має для неї більше універсальний зміст, ніж її національні інтереси. «Інтерес - це те, що ми бажаємо для себе, ідея - те, що ми думаємо є важливим, істотним для всіх. В ідеї... представлена культурна спільність людей, що характеризується наявністю в них єдиних зразків свідомості, поводження й спілкування»<1>.

 З точки зору Л. Гумільова одна з основних характеристик етносу – це «етнічна домінанта». Внаслідок цього,   представники одного етносу усвідомлюють свої етнодиференціюючі   особливості від представників інших етносів. Визнання існування «етнічної домінанти» є визнання того, що етнос є для індивідів тією психологічною спільнотою, що здатна надати їм це почуття спільності зі своєю групою<3>.

Зміст розуміння етнічності  в контексті конструктивістської орієнтації знайшов відбиття в поглядах Ф.Барта, для якого етнічність - форма соціальної організації культурних розходжень. У розвитку етнічності, на думку ідеологів цього напрямку К.Митчелла, Ф.Мэйера, а також російських учених В.А.Тишкова й Н.А.Сосніна, особлива роль належить суб'єктивній стороні етнічної групи, втіленої в  груповій свідомості, мифотворчості, почутті солідарності. Внаслідок цього, у рамках конструктивізму отримав розвиток так званий «символічний підхід», відповідно до якого, етнічность «символічна» і мифологічна». Міфи - це основа вираження подань про джерела ідентичності. Тому її часто визначають як ситуативний, нерідко «нав'язаний феномен», коли міжетнічні відносини і їхня значимість можуть варіювати залежно від соціального контексту. На рівні окремого індивіда вона виступає як одна з форм ідентичності, свідомо обраних залежно від конкретних обставин. Отже, для прихильників конструктивістського напрямку більшу значимість має ситуативний характер етнічності індивіда<1>.

Отже, етнічна ідентичність із однієї сторони  «Це когнітивно-мотиваційне ядро етнічної самосвідомості. З іншого боку - це поняття більш широке, тому що містить у собі шар несвідомого. У силу цих розходжень етнічна ідентичність повинна вивчатися, по-перше, як концентрована форма й головна характеристика етнічної самосвідомості й, по-друге, як його «виворіт» - етнічне несвідоме» <1>.

Так, на нашу думку, в українському соціумі присутні три рівня «мета-ідей»:

  1-й рівень – народна мудрість різних культур (різні культури: українська, російська, єврейська та інші);

  2-й рівень – ідеї часів «Радянського Союзу»; ідеї капіталізму, незалежність України, «маргінальні» (а-ля Остап Бендер) ідеї;

  3-й рівень – ідеї премодерну (магічне мислення, всемогутність влади або лікаря і т.д.); ідеї модерну – віра у «безгрішність» науки, існування «об’єктивності» в людських стосунках, догмат вимірювання і обчислювання всього (в тому числі і людської психіки, і поведінки), існування абсолютних істин; ідеї постмодерну.

Для того, щоби розібратися в процесах, що відбуваються в системі, необхідно вийти із рамок цієї системи. Для цього звернімося до теорії пасіонарності Льва Гумільова <3>, певні ідеї якого узгоджуються з думками Іллі Пригожина про періоди розвитку систем від порядку до порядку іншого рівня через стадію хаосу. Пасіонарність (Гумільов) –це підвищена енергетичність та підвищена напруга притамана етносу під час його активногоформування або переходу на державний рівень устрою. При пасіонарному підйомі в латентний, (інкубаційний) період – існує суспільний імператив : «Треба виправляти світ, бо він поганий!». Для другої фази пасіонарного підйому характерний імператив: « Ми хочемо бути великими!». Для акматичної фази притаманний імператив « Будь самим собою!». Чи це не нагадує девіз сучасної психотерапії? Якщо Україна переживає пасіонарний підйом, а Захід – акматичну фазу, то наскільки ці суспільні імперативи впливають на позиції терапевта і клієнта? 

Таким чином, в Україні визріває необхідність опрацювання та обробки («переварювання») психотерапевтичних ідей та їх асимілювання до нашого культурно-історичного простору.

Оскільки стратегії вирішення проблем в психотерапевтичній групі можуть бути розглянуті, як досягнення „колективного Я”, вони можуть відображати соціальні та колективні патерни рішень<2>.

Малер-Бунгерс важає, що психоаналіз – це найкращий інструмент для розвитку суспільства, що встановлює демократію: «В цьому твердженні я спираюсь на характеристики демократії, заснованої на ідеях: поваги, відмінностей, плюралізму, процес-орієнтованого мислення та розумінні суті людських взаємостосунків та спілкування»< 2>.  

Індивідуально-внутрішні впливи.

Дж.Ф.Келлі у 1950-і роки створив когнітивну теорію особистості, що далеко випередила той час. Згідно з цією теорією людина в процесі свого життя формує „системи конструктів”, завдяки яким вона інтерпретує поведінку і направляє свої дії. Ця теорія відповідає теорії розвитку пізнавальних здібностей Ж.Піаже. Ці теорії об’єднує уявлення про те, що конструкти „реальні” в незалежності від того чи відповідають вони „реальному світу”, чи ні.

В комунікації постійно повинні вирішуватися проблеми, що породжуються взаємною „непрозорістю”. Луман, розвиває теорію діяльності Парсонса, визначає це як проблему подвійної контингенції. Головна проблема соціальних систем полягає в тому, що при соціальній взаємодії обидва партнери мають справу з подвійною контингентністю, тобто інший може діяти не повністю передбачувано і обидва це знають. Якщо хтось хоче спиратися на дії іншого, він повинен іти на ризик, що пов’язаний з невизначеністю.

Якби ми могли передбачити всі можливості і хотіли уникнути небажаних наслідків, нам довелося б просто перервати комунікацію. Б.Брок бачить естетичний момент в цьому: ризик, що закладений у будь-якій комунікації постійно стимулює креативність, що необхідна для ефективного тлумачення невизначеності. Тому комунікація являє собою особливу форму мистецтва – мистецтво життя.

Але неясність вимагає прояснення, тому соціальні системи можуть виникати лише тоді, коли якась дифузна ситуація вимагає побудови структури. Проблема подвійної контингенції має свої рішення в собі самій. Ризик долається через ризиковані пропозиції: не існує ніякої альтернативи довіри. Той хто внаслідок недовіри хоче уникнути будь-якого ризику, просто не виживає.

Як постійна проблема комунікації подвійна контингенція ініціює своє вирішення в контексті соціальних систем. Це можливо лише шляхом селекції, що призводить до будування границь соціальних систем. Ці границі дозволяють породжувати та зберігати смисл.

У.Матурана розрізняє п’ять рівнів рекурсивного узгодження поведінки:

>1)     >первинний або базовий рівень – поведінкове узгодження;

>2)     >мовний рівень („овербалювання”);

>3)     >рівень мовного розрізняння (спостереження), на основі якого конструюються об’єкти;

>4)     >тілесна ідентифікація процесу спостереження (спостерігач), з появою якого виникає свідомість;

>5)     >установка границь для спостерігача у вигляді сітки рекурсивних взаємодій (самосвідомість).

 «Тісний взаємозв’язок свідомості та комунікації виводить Луманна до формулювання центрального поняття – поняття смислу», (цит. за Шліппе) для обох систем – і для свідомості, і для комунікації – продуктивність характеризується створенням смислу<7>. Тому у даному випадку поняття смислу є об’єднуючим. Смисл визначається як активний вибір, за допомогою якого з «надмірної кількості можливостей селекціонуються (відбираються переживання, які створюють суб’єктивну впорядкованість. Переживання та діяльність є селекцією, що здійснюється за критеріями смислу»<7>.

«З усієї складності події людина вибирає (тобто згадує) тільки те, що відповідає її провідним смисловим конструктам (особистості, системі вірувань, біографії, життєвому стилю, системі сімейних правил і т.п.). не можна говорити про безпроблемне перекривання трьох систем, якщо вони частково і перетинаються. Можна уявити собі високій ступень конгруентності, коли в процесі психотерапевтичної взаємодії (мовної інтеракції) зміст свідомості може бути дуже точно переданий від одного до іншого, а прийом комунікативного змісту співрозмовником можна перевірити шляхом зворотнього зв’язку від терапевта <7>.

Однією з можливостей зрозуміти смислові конструкти іншої людини – є наратив. Тобто, якщо розстановка є просторовими аналогами конструктів, то наратив можна вважати вербальним аналогом провідних смислових конструктів.

«Соціальний конструкціонізм (американський психолог Кен Герген), з цих позицій людина перестає бути «фактично цілісністю», підвладною впливам навколишнього середовища, а саме постає як «соціальний конструкт»; «вона є такою, якою її уявляють її інші, і якою вона бачить сама себе». Подібно до конструктивізму конструкціонізм виводиться з постулату про принципову неосяжність «об’єктивної реальності». Соціальний конструкціонізм вважає центральними поняттями –«взаємовідносини», міжособистісне координування, а дійсність людей «конструюється суспільством» завдяки процесам комунікації, які розгортаються у специфічному історичному контексті. Особлива увага приділяється мові. Для вказаних вище процесів мова є найважливішим засобом, вона є і «продуктом», і «продуцентом» (виробником) дійсності людей (Лакманн,1990)»< 7>.

Дж. Келлі у 1955 році розвинув думку Брунера і Тагіурі щодо індивідуально-особистісних еталонах сприймання навколишнього світу і запропонував метод операціонального вивчення «імпліцитних теорій особистості». За Келлі, «особистісні процеси направляються по руслах конструктів, які слугують засобами передбачення подій». Під особистісними конструктами розуміють систему бінарних опозицій, які використовуються суб’єктом для категоризації себе або інших людей. При цьому зміст протиставлення визначається не мовними нормами, а уявленнями самого індивіда, його «імпліцитною теорією особистості».  З точки зору В.Петренка, близькими до понять особистісних конструктів є поняття категоріальної структури індивідуальної свідомості. Особистісні конструкти і визначають ту систему суб’єктних категорій, через призму яких суб’єкт здійснює між індивідуальне сприймання. Чим ширшим є набір особистісних конструктів у суб’єкта, тим більш багатомірним, диференційованим є образ світу, себе, і інших, тобто тим вища когнітивна складність суб’єкта. Кожний конструкт задає альтернативи в інтерпретації та передбаченні не тільки чужої поведінки. Конструкт, говорячи образно, являє собою «вулицю», якою індивід може рухатися у двох напрямках: від одного полюсу до іншого та навпаки. Таким чином, кількість незалежних конструктів в когнітивній системі не тільки визначає ступень диференційованості у сприйманні та прогнозуванні поведінці інших людей, але й кількість ступенів свободи в соціальній поведінці самої особистості< 5,8>.

Ці питання пов’язані зі смисловою організацією суб’єктивного досвіду.

Внутрішньогрупові впливи.

         Набагато доцільнішим (не лише теоретично, а й практично) є інший розподіл елементів системи: якщо ми розглядаємо групу < 6> як інтерактивну і комунікативну систему, то її елементами будуть інтеракції (взаємодії) та комунікації.

Там, де інформація є не об’єктивною, а сконструйованою і де конструювання дійсності в межах якоїсь системи саме по собі не є елементом цієї системи, внаслідок замкнутості подібних процесів є неможливим, щоб хтось із задіяних знав абсолютно все. Отже, ведучий групи мусить мати справу з невизначеністю, непередбачуваністю та ризиком, у кращому випадку з ймовірностями, у гіршому з – повною випадковістю.

Якщо ми серйозно сприймемо системні теорії, за якими людина є автономною, а її поведінка залежить більше від її внутрішніх структур, ніж зумовлюється зовнішніми подіями, то такої тривалої прорахованості очікувати не варто.

Як говорить відомий німецький сучасний системний психотерапевт - Ф.Сімон,  «першим висновком із цього слід було б назвати відмову від персональної чи рольової орієнтації на користь орієнтації на процес. В центрі уваги повинен бути аналіз взаємодії,комунікації, конструктів та наративу»<6>.

         Група як спостерігач розвиває безумовно інші перспективи ніж кожен окремо. У безпосередній комунікації учасників група може продукувати описи, оцінки і пояснення, що виходять за межі сфер спостереження і зацікавлення окремих людей. А в ідеальному випадку група може розвивати ідеї, новаторський і творчий потенціал яких набагато перевищує його ж у окремих членів.

         Але найбільшим шансом групи як спостерігача є те, що вона може краще відобразити комплексність різних релевантних оточень. Вона вводить нечіткість – «Fuzzy-logic» (неясну, невизначену логіку)там, де окрема людина схилялась би до спрощення «або-або» дуальної логіки.Протилежні тенденції, амбівалентності та конфліктів інтересів, з якими стикається кожна система і які вона повинна збалансовувати, добре спостерігаються в групі. Вирішення конфліктів може таким чином стати корисним ресурсом, що запобіжить жахливим спрощенням, та призведе до більш відповідних вирішень проблем<6>.

Певні аналогії описаним вище впливам знаходимо в теорії групового психоаналізу. Так, феномени, які відбуваються в аналітичній групі описані через поняття транс персональної групової матриці. „Як нейрон є елементом нервової системи, так і індивід є частиною групової матриці”  – пояснює Фукс (цит. за О.Фільцем) <2>. В дійсності, Foulkes опирається в своїй теорії на два джерела: а) гештальтпсихологію (Wertheimer, Goldstein), йдучи паралельно з розвитком теорії поля К.Левіна; б) етнопсихологію МакДугала, в якій запозичає поняття „дух групи”. МакДугал ще перед Фрейдом наводить детальні характеристики колективних позасвідомих і напівсвідомих феноменів типу „групового само-знання”, „групової ідеї” і „лояльності”, „групового почуття і моралі”. Сама по собі матриця, будучи „конденсатором” індивідуальних переживань в єдине, тісно переплетене між собою колективне позасвідоме, одномоментно відображає всі важливі пласти функціонування групи: персональний (кожного окремого учасника), трансперсональний (взаємодії та взаємозв’язку учасників), цілісно-груповий (базових позицій Bion’а), соціальний (сім'я, інституція, соціум, етнос). Тому, впровадження в концепцію групового аналізу поняття матриці має ще й свій ширший теоретичний і методологічний зміст, а саме – визнання за індивідуумом фундаментальної потреби в спілкуванні і соціальній „зв’язаності”<2>.

Таким чином, проаналізував 3 рівня впливів на перебіг групових процесів в психотерапевтичній групі, спробуємо описати певні групові феномени, циркулярно пов’язані з цими впливами.

1. Кожна довгострокова група власного досвіду має свою історію та культуру, куди входять своя мова, правила і традиції. Група  створює культуру в своїй життєдіяльності. Культура групи – це певні домовленості, які усвідомлюються лише частково. Свою культуру, мову і правила група створює з метою розуміння одне одного.Особливе значення належить контексту та сенсу, будь-яке знання, що має сенс - є контекстуальним, причому більша його частина є невербальною та має емпіричний характер. Мова забезпечує складні узгодження дій в соціальній спільноті<7 > Мова не є каналом „об’єктивної ” інформації, мова метафорична та передає невербальні свідчення, що можуть бути зрозумілими лише в рамках культури. В даному випадку – культури групи.

2. Історія групи складається як з «історичних» фактів, того що відбулося, так і з опису цього, із складання «історій», міфів і легенд групи. Із визначення ідентичності «хто ми такі є» і утворення унікальної спільноти, і відчуття приналежності до цієї спільноти. 

3. Група проходить певний шлях розвитку і може змінювати правила «гри». На різних етапах кожен учасник групи привносить в неї свої конструкти, ті, з якими він (вона) прийшли в групу і зі своїми уявленнями про добре і погане, потім ці конструкти у взаємодії перетворюються на щось інше, нове, більш продуктивне і можуть бути інтеріоризовані окремими індивідами групи як особистісні нові конструкти. Це і є механізм змін: спочатку екстерналізація конструкту – в системній терапії через розстановку, потім – інтеріоризація (включення в себе, присвоєння собі на внутрішньому рівні). 

4. Те що відбувається в групі вимагає від терапевта і інтерпретації і аналізу. Інтерпретація відбувається в межах певної традиції, психотерапевтичної культури. Вона описує внутрішній стан, при цьому терапевт бере участь в спільному «груповому танці». Внутрішня культура групи створює певну комунікацію, а комунікація в свою чергу створює культуру і правила, які відповідають на питання: « Що це означає?», « Чому це відбувається?», «Для чого?»

5. Аналіз описує зовнішні параметри, так звані об’єктивні показники. До них відносяться структура групи і групові процеси. Аналіз дозволяє відповісти на питання: « Що відбувається?», « Як це діє?».

6. Група як певний «живий організм», як система, періодично переживає кризи розвитку. При переході на новий рівень розвитку група переживає досить хаотичний стан. Ці стани хаосу проявляються в таких реакціях групи: скрите напруження, яке непроговорюється  учасниками, регресивні стани свідомості, поверхневі розмови « про життя», мовчанка. З такої кризи група може вийти наступним чином: 1. закінчити своє існування(розпад групи);  2. регресувати на попередню стадію розвитку; 3. застабілізуватися на існуючій стадії з «симптомом»; 4. вийти на новий рівень розвитку.

7. Тренер є частиною групи і групового процесу. Відбувається постійний взаємообмін - тренер впливає на групу, група - на тренера.

8. Наявність тренерської команди і доступ до участі у супервізії – це тренерські зовнішні ресурси. Тренер як  холон належить одночасно до системи групи, системи тренерів, системи своєї сім’ї і контексту своєї життєвої ситуації.

9. Існують зверх- структуроване бачення проведення груп (наприклад тренінги «Рівний – рівному», та інші, як правило, американські тренінги. Вони розглядаються як певна технологія. Чи при цьому враховується «живий простір» групи, чи буде тут своя унікальність чи якесь «клонування»?

10. Група як система різними способами (правилами) впливає на поведінку її окремих учасників.

11. Існування групових ритуалів – це спосіб підтримати свою цілісність, своє функціонування.

12. Під час роздумів і обговорення того, що відбувається в групі, тренер використовує мови Я, Ми, Воно. « Я» - свої особисті переживання під час роботи групи; «ми» - відчуває і позиціонує себе  як учасник групи; «воно» - суб’єкт-об’єктний рівень, де група виступає як об’єкт.

13. «Комунікативні зразки є автономними відносно думок та почуттів учасників комунікації: під час комунікації можна прослідкувати, як комунікативні зразки живуть своїм власним життям».< > Кожна комунікативна система передбачає «власну історію», а тому для успішного спілкування краще зайнятися його організацією і менше звертати увагу на метафорику психічної системи.

14. «Інтеракційні комунікації – це все, що описується в термінах «парна динаміка», «сімейні правила», тобто сюди ж можна віднести і групові правила. При цьому, кожна з комунікацій не завжди буде безпосередньою реакцією на попереднє висловлювання, а радше визначатиметься структурами очікувань, які утворюються протягом певного відрізку часу. < 6>«Комунікація за еталоном»: особа А реагує на комунікативну пропозицію партнера В не за принципом «раціональності» (з точки зору спостерігача), а вибирає з повідомлення партнера В лише частину, доповнюючи її згідно з структурою власних очікувань. Коли реакція спрямовується не на повідомлення а на очікування, то зменшуються будь-які шанси для внесення змін.

15. В довгостроковій груповій терапії можливо досягнути наступного ефекту, який Хабермас назвав феноменом «розчаклування світу».

Використовуючи теорію М.Вебера як відправний пункт і модифікуючи її у відповідності до своєї теорії, Хабермас звертає увагу на феномен „розчаклування світу”, тобто процес руйнування магічно-міфологічних поглядів на світ під впливом світових релігій. Хабермас розглядає досвід розчаклування світу як структурну паралель тому зсуву від егоцентричної до децентрованої свідомості, який Паже спостерігав у дітей. Розчаклування, таким чином, означає крах „соціоцентричної” свідомості, яка усвідомлює чіткі відмінності між природним, соціальним і суб’єктивним світом. Таку зміну можна вважати процесом раціоналізації, оскільки вони збільшує здатність людства до навчання, забезпечує концептуальними засобами для конструювання самокритичної установки

Таким чином,  група стає все більше схожа на «сім’ю» в залежності від часу прожитого разом,  стабілізується і, саме тому, ротація тренерського складу як підсистеми групи стає особливо важливим явищем, тобто, через правило ротації з’являється можливість вводити (включати) зовнішнього  спостерігача для кращого усвідомлення процесів, що відбуваються в групі та відслідковування зразків комунікації. Постійний склад тренерів ускладнює вихід в мета-позицію, оскільки зразки комунікації - тренери-група - група-тренери стають певними правилами, впливають на хід процесу, можуть створювати «проблеми» або «хронікувати» проблеми і це відбуватиметься без достатнього усвідомлення учасниками системи.

Кожна криза групи дає можливість оновити розподіл ролей в групі та встановити нові зразки комунікації. 

Висновки.

Таким чином, були розглянуті з системної позиції  процеси, які відбуваються у психотерапевтичній групі. Проаналізована участь різних груп факторів – зовнішніх (соціальних), внутрішніх (особистісних), внутрішньогрупових (комунікація) та їх вплив на формування і роботу групи.

Література

>1.     >Аймаганбетова О. Х. Крос-культурні дослідження структури міжетнічних відносин //Автореф.дис. ..доктор.пс.н.  – К.2007. – 36 с.

>2.     >Груповий психоаналіз // За редакцією О.Фільца, Р. Гаубля, Ф. Лямотт. навчальний посібник. Пер.з нім. – Львів:ВНТЛ-Класика, 2004.-192 с.

>3.     >Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли.М. 2005. -548с.

>4.     >Петренко В.Ф. Введение в экспериментальную психосемантику: исследование форм репрезентации в обыденном сознании. –М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983. -177с.

>5.     >Рудестам К. Групповая психотерапия. – Спб., ЗАО «Издательство «Питер», 1999. -384 с.

>6.     >Сімон Ф. Б. Організація самоорганізації. // Системний погляд. – 2008. -№1. – С.44-64.

>7.     >Фон Шліппе А., Швайцер Й. Системна психотерапія та консультування. - Львів. 2004. – 360 с.

>8.     >Шмелев А.Г. Введение в экспериментальную психосемантику: теоретико-методологические основания и психодиагностические возможности. –М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983. -158с.

 

 

 

Перейти до дискусійного клубу(прохання вказати назву статті)
Архів новин  2006  2007  2008  2009  2010  2011  2012  2013  2014  2015  2016  2017