Підписатись
Відписатись

 



Значення швейцарської хартії психотерапії 

Рудольф Бухман, Маріо Шлеґель, Йозеф Феттер

Зміст

А. Історичне повторення невдачі з визнанням психотерапії як самостійної практичної та наукової дисципліни

1. Концепція Фройда.

2. Розколи і діалоги, що зазнали краху. Розкол 1930 р.

3. Комісія з психотерапії та Юнґова спроба інтеграції 1936 р.

4. Спроба інтеграції з Сцонді на початку 50-х років. Середина 70-х рр.: Робоча спілка психотерапевтич них освітніх інститутів Цюріха. Спроба офіційного визнання у 80-х рр.

5. Міркування перед скликанням першої Конференції освітніх інституцій.

В. Зміст швейцарської хартії психотерапії

1.Приготування, підписання.Цілі Хартії.

2.Зміст Хартії.

3.Дефініції.

4.Обговорення зацікавленості у психотерапії та ділянок її застосування.

5.Професійна картина, її практичні і наукові рамки.

6.Поняття науки у Хартії. Освітні стандарти.

7.Кваліфікація психотерапевтів.

8. Кваліфікація навчальних терапевтів.

9.Визнання освітніх інституцій.

С. Процеси втілення і перспективи хартії

І Конкретні методи дослідницької політики Хартії.

1. Проблеми понадшкільного дискурсу.

2. Шість найважливіших рішень між 1993 і 1995 рр.

3. Прозорість і документація.

4. Два опитування.

5. Конгрес, присвячений Хартії, і дослідницькі колок віуми.

6. Визначення рівня входження спеціальної психотера певтичної освіти та інтердисциплінарний доступ.

7. Хартія з етики.

8. Менеджмент якості.

ІІ Поняття науки і сфери дослідження психотерапії.

1. Наукова самостійність у психотерапії.

2. Психотерапевтична ситуація.

3. Висновки для методів дослідження.

4. Самостійність методу.

5. Складність предмету дослідження вимагає комплекс ного розгляду у дослідженні.

6. Пізнавально-теоретичні проблеми досліджень окре мих шкіл.

ІІІ. Проблема методу дослідження.

1. Дослідження окремих шкіл.

Рівень терапевтичного процесу. Рівень формування теорії Теорія душевного життя людини. Теорія процесу і методу лікування.

2. Порівняльне психотерапевтичне дослідження.

3. Дослідження в економічному контексті.

4. Значення визначення мети психотерапії для дослід ження.

5. Специфічна для дсихотерапії етика у дослідженні.

6. Опір частини практиків проти дослідження.

IV. Розмаїття напрямків.

1. Одужання поза межами науки.

2. Відмежування наукової психотерапії.

3. Розмаїття наукових методів психотерапії.

Епілог. Нове співробітництво.

Під назвою «Хартія з освіти у психотерапії» у Швейцарії між 1989 і 1991 рр. був вироблений документ, який повинен був закласти наріжний камінь співпраці різних напрямків психотерапії в освіті і науковій діяльності. Було заплановано створити платформу, на якій можна було б здійснювати обмін досвідом і створювати спільні проекти для розвитку дисципліни психотерапії. Ідея цього спільного заходу була настільки ж мало новою, наскільки й ідея про те, що із психотерапії повинна розвинутися нова самостійна наука.

Сьогодні нам здається важливим в цьому контексті зоб разити тло (частина А), результат (частина В), а також можливі наслідки цього процесу для розвитку самостійної науки і прак тики (частина С) і зробити їх доступними ширшій гро мадськості.

Спроба подолання суперечностей між окремими напрямками психотерапії

На початку процесу, викликаного Хартією, нас непокоїло питання, чому різні напрямки психотерапії, з одного боку, так сильно намагаються побороти один одного, ніби їм слід за хищати якесь правдиве вчення, замість того, щоб у єдиному науковому дискурсі між школами намагатися виробити різні пізнання. З іншого боку, ми спостерігали спроби узагальнюю чої інтеграції всіх учень, так ніби психотерапія становить роздрібнену єдність, або єдність є її само собою зрозумілою метою.

У частині А ми вказуємо на те, як нещодавня претензія певних психологів на науковий примат, ба навіть винятковість вироблених ними методів, становить повторення багатьох подібних претензій на вищість в історії розвитку психотерапії нашого сторіччя.

Постає питання, чи є ці повторення необхідністю, чи мож ливо знайти вихід з арени боротьби. Хартія саме й започатко вує спробу знайти цей інший шлях.

Самостійна наука замість суперчки між окремими школами

Ні інтеграція шкіл, ні зневаження чи виключення різних методів не можуть призвести до плідного розвитку психо терапії. Тільки обмін пізнанням, яке вона здобуває на підставі відповідних методів та їхніх теорій стосовно образу людини (антропологічних теорій), їхніх технік лікування та вчень про інтервенцію, за умов поваги до інших підходівможе просунути нас вперед. Бо, на нашу думку, - з перспективи практиків і в контакті з пацієнтами і колегами різних напрямків, - як спроби змішування, еклектика чи якась за гальна психотерапія, так і атмосфера загальної ненависті і боротьби між напрямками виникли внаслідок того, що ці пи тання не розглядалися науково на тлі рефлективної ічітко задекларованої теорії пізнання.

В тіні відмінностей між школами, які зосереджувалися більше на методах лікування, фундаментальна проблематика науки досі не відчувала потреби у розвитку. Вивищення, чи принаймні наголошування на суперечці між школами, мож на розуміти також і як відвернення уваги від культурно зна чущих змін у дослідницькому ландшафті. Отож, найвищий час оприлюднити відмінності стосовно методів дослідження і відкрито їх продискутувати. У цьому розумінні йдеться про основне спірне питання: що повинно вважатися науковим і які інструменти дослідження є відповідні предметові дослідження. І це не тільки наша теза, що, з одного боку, численні дотеперішні дослідження в галузі академічної психології, які називалися психотерапевтичними, здійснюва лися такими науковими інструментами, які чужі і не придатні для психотерапії, і в такий спосіб неадекватно відтворювали її практику. З іншого боку, багато результатів із досліджень

психотерапевтичної практики тими ж дослідниками дискре дитувалися як «ненаукові», а їхні результати не бралися до уваги. І це вони можуть робити доти, заки непридатний для психотерапії стандарт науковості буде залишатися непохит ним в очах громадськості, а методи дослідження психотерапії недостатньо чітко будуть представлені назовні. Однак це не просто наукова справа, а й передусім процес встановлення цінностей, тобто науково-політичний, а тим самим і культур ний феномен, який також мусить бути вивчений. До цього ми звернемося у частині С.

Перші результати для застосування науки психотерапії

Хартія є вираженням зростаючого усвідомлення того, що психотерапія є самостійною наукою. її ми представимо у частині В. Проте вона не є завершальною точкою цього історичного розвитку, а тільки певним вузловим пунктом і служить платформою для подальшого розвитку науки психотерапії.

Наша гіпотеза, яка випливає із продовження основних думок Хартії та практичного співробітництва, яке йде вслід за ними, звучить так:

Суспільство з плюралістичними цінностями, в якому по ряд живуть різноманітні соціологічні групи, які сильно різняться між собою як ставленням до цінностей, так і зраз ками спілкування, потребує різноманітної пропозиції тера певтичних форм. Різноманітна соціалізація окремих вироб лених ними акцентів і здібностей, напр., виражальних форм та поглядів, перегукується з різноманітними акцентами різних психотерапевтичних шкіл. Згідно з цією гіпотезою, аж доки не буде доведено протилежне, всі різноманітні напрямки психотерапії слід розглядати як цінні, - оскільки вони пропо нують добре сформульовану теорію методу, яка приводить їхню теорію інтервенції, вчення про хворобу і антропологічну теорію (образ людини, теорію людини) у добре сформульо вану відповідність, і оскільки свої висловлювання щодо дієвості методу вони можуть підтвердити аргументами на базізадокументованих випадків, які задовільнятимуть погляди, що виходять за рамки суто цих напрямків. їх слід у принципі розуміти як збагачення і диференціацію, а не як розкол чи хаос. На підставі цього попереднього розуміння їх слід порівняти між собою у спільному дослідницькому зусиллі. Бо саме від науки психотерапії, яку слід розвинути, і вима гається вибудувати адекватні методи дослідження, які відповідають важливості питань. У частині С ми детальніше торкнемося згаданих тут основних питань.

Частина А. Історичне повторення невдачі у визнанні психотерапії як самостійної практичної і наукової дисципліни

У наших перших попередніх розмовах утрьох у 1988 році все більше викристалізовувалося таке центральне питання: Чому психоаналіз, починаючи з 20-х рр., - а пізніше підтриманий іншими напрямками психотерапії, - марно праг не визнання як наука, хоча обґрунтування, яке подав Фройд уже у 1926-27 рр., вже само по собі було достатньо перекон ливим? У першому пункті ми спробуємо коротко підсумувати найістотніші його концепції. У другому пункті ми предста вимо деякі психотерапевтичні події зі Швейцарії і спробуємо пояснити цю поразку на цих прикладах. Наші уявлення про способи вирішення та втілення цього завдання з часів перед Хартією ми підсумуємо у третій частині.

1. Концепція Фройда

Аргументація Фройда підводить до того, що метод психоаналізу, вільні асоціації, є методом, який не застосовується в жодній іншій науці і відповідає своєму предметові, свідомому і несвідомому душевному життю лю дини. Саме психоаналітичний метод був тим, який вперше проклав новий науковий підхід до суб'єктивності людини, яка досі за необхідністю піддавалася або науково-природничій об'єктивації, або ж тільки філософській контемпляції чи спекуляції. Виходячи із цього послідовно застосовуваного майже всіма аналітиками методу вільних асоціацій, психо аналіз розвинув теорію техніки лікування, яка на сьогодні не є вже настільки єдиною і частково заміщена іншими теоріями техніки лікування, які не збігаються одна з одною. В такий спосіб методично здобуті дані заносяться у теорію людського душевного життя у формі концепцій і систематизуються згідно з науковими критеріями.

Шляхом вільних асоціацій як методу, Фройд запровадив нову науку, яку він назвав в першу чергу методом дослідження, і тільки після цього, - методом терапії: «Психоаналіз - це назва 1) певного методу для дослідження душевних процесів, які в інакший спосіб майже недоступні; 2) методу лікування невротичних розладів, який спирається на ці дослідження; 3) ряду фізіологічних відкриттів, здобу тих на цьому шляху, які поступово розростаються до нової наукової дисципліни». 1926 року Фройд продовжив цю думку: «У психоаналізі від самого початку існував зв'язок між лікуванням і дослідженням, пізнання при носило успіх, не можна було лікувати, людина не досягала жодного прояснення, не переживши його благодійного впли ву. Наш аналітичний метод є єдиний, де зберігається це по єднання... Ця надія на наукові здобутки була найбільш благо родною, найбільш втішною рисою аналітичної роботи».

Отож, логічно, що обґрунтування так званого «люби тельського аналізу» («Любителі - не лікарі, і питання в тому, чи не лікарям теж має бути дозволено практикувати аналіз» є в першу чергу наукове: теорія душевного життя людини збагатиться тоді, коли гуманітарії або «видатні особистості»1 самі оволодіють наданими в їхнє розпоряджен ня засобами дослідження. «Як «глибинна психологія», вчен ня про душевне несвідоме, він (психоаналіз як наука) може стати невід'ємною частиною усіх наук, які займаються історією виникнення людської культури і таких її великих інституцій як мистецтво, релігія і суспільний лад. Я вважаю, що він вже надав цим наукам помітну допомогу у вирішенні їхніх проблем, але це не йде в жодне порівняння з тим, що можна буде досягнути, коли історики культури, психологи релігії, мовознавці тощо усвідомлять необхідність самим опа нувати новий наданий в їхнє розпорядження метод». Через те ми «ніколи не обійдемося без співробітництва осіб, що дістали освіту у гуманітарних нау ках». Психоаналітична форма інтердисциплінарних досліджень є під цим оглядом цілком специфічною. Спільним коренем є метод вільних асоціацій, який, оскільки «може сприйматися як щось нове і своєрідне, що можна зрозуміти лише за допо могою нових усвідомлень, або, - якщо хотіти, припущень», слід пережити спершу на собі (власний аналіз для всіх аналітиків).

Вирішальним є для Фройда співвідношення науки і терапії, а також теорії душевного життя людини і теорії техніки лікування. Якщо терапевти послідовно застосовують методику дослідження, то вона уможливлює розбудову но вих психотерапевтичних пізнань як для теорії душевного життя людини, так і для теорії техніки лікування. Якщо ж, натомість, метод дослідження вже не перебуває у центрі лікування, а до конкретних проблем пацієнта застосовують ся («обговорюються») тільки уже відомі концепції теорії ду шевного життя людини, то, хоча пацієнт і може здобутися на нові відкриття, і це теоретично може підтверджувати те чи інше теоретичне припущення якогось напрямку, все одно по-справжньому нові пізнавальні відкриття не відбуваються.

Якщо метод вже не стоїть у центрі лікування, то процес здобування пізнання є дещо інший: тоді не розвивається про цес на основі асоціативного перебігу, який може бути проаналізований у терапії незалежно від розладів пацієнта. Однак цей процес є центральним, бо тільки так пацієнт і пси хотерапевт на основі змін цього процесуможуть спостерігати, а таким чином вивчати, зміни на інших рівнях, - напр., на рівні розладів, - у їх причинно-наслідковому зв'язку та їх по втореннях. Саме це і має на увазі Фройд, - поряд із внеском любительського аналізу у науку, - коли він говорить фіктивному судді своєї творчості: «...тільки хочу впевнитися, що я перешкодив тому, аби терапія вбила науку»

Вирішальним є те, щоби не виникали розбіжності між дослідженням і терапією, і що різні форми здобуття пізнання розмежовуються між собою і робляться прозорими (пор. час тина С).

2. Розколи і діалоги, що зазнали краху

Як відомо, від моменту історичного прориву Фройда і до сьогодні відбулися значні розгалуження, тобто розколи у пси-хо-терапії. Якщо стосовно вартостей можна

___________________________________________________________________________

 

  1. На це спирається австрійський параграф про "геніїв" в Австрійсько му законі про психотерапію, особливо стосовно до винятків допуску до психотерапевтичної освіти.

 

нейтрально ска зати, що перші розколи, уособлені Юнґом та Адлером, ще стосувалися концепції теорії душевного життя, - а саме зна чення сексуальності, - то описуваний далі розкол 1930 року стосувався вже теорії техніки лікування, тобто методичних проблем.

У 1930 р. внаслідок акції «Ніч і туман» сімнадцять лікарів вийшли зі Швейцарського товариства психоаналізу. Про відними постатями тут були проф. Брун і др. Одермат, два найвідоміші психоаналітики. 30-сторінковий звіт підсумовує причини, що спонукали цих людей так учинити, і, через те що він не публікувався і ніколи не призначався авторами для публікації, був подарований одним з їхніх нащадків Швей царському психоаналітичному Товариству. Як показує цей теоретичний рукопис, припущення, що цей розкол був пов'я заний із любительським аналізом, було хибним. Натомість виглядає на те, що він вирішальним чином був пов'язаний з відмінностями у теорії лікування, обстоюваними різними чле нами Товариства. Так, Брун і Одермат уже технічно підійшли до опрацювання процесу і працювали конфлікт-орієнтовано з перенесенням і опором, внаслідок чого тривалість їхніх терапій подовжувалась.

нша група у своїй теорії техніки лікування залишалася несистематичною і намагалася зробити несвідоме свідомим згідно з попереднім топологічним концептом. Вони або зовсім не брали до уваги процес, або тільки незначно, отож, тривалість їх терапій була набагато меншою. Швидкість, з якою вони досягали успіхів своєї терапії, вони використовували як доказ того, що їхній метод більш дієвий, ніж метод меншості, представленої Бруном і Одерматом.

Боротьба між цими двома угрупуваннями нагніталася впродовж тривалого часу і призводила до нескінченних тео ретичних дискусій. Проте «одужання» «швидкої» терапевтич ної групи утримувалися ненадовго і закінчувалися або реци дивом, або ж зсувом симптомів. Отож, інша група побоюва лася внаслідок цих провалів одержати лиху славу, і власне цей страх був, як здається, причиною того, що сімнадцять лікарів вийшли зі Швейцарського психо-аналітичного това риства і заснували Лікарське товариство психоаналізу. Це но воутворене Товариство проіснувало лише сім років, до 1937 р.

Оглядаючись назад, можна було б сказати, що одна з цих груп або зовсім не реалізувала висловлювання Фройда 1916-17 рр. про те, що «тлумачення, яке спирається на знання символів, ...не є технікою, яка може замінити асоціативну або змагатися з нею. Вона є тільки доповненням до неї, і тільки інтегрована в неї дає корисні результати».

3. Психотерапевтична комісія і Юнґова спроба інтеграції 1936 року

На початку 30-х рр. Швейцарське психоаналітичне това риство створило психотерапевтичну комісію. Завданням цієї комісії було сформулювати основні напрямки психотерапев тичної роботи. Про це пише Ірене Феттер-Люшер: «При цьому вони діяли так, як сторіччя пе ред тим Ґалілео Ґалілей, який на корабельних причалах спілкувався з ремісниками і техніками і з досвіду практиків створив сучасну науку.»

1936 року президентом цієї комісії став Юнґ, який скли кав перший психотерапевтичний конгрес у Базелі. Було сфор мульовано 14 пунктів, щодо яких, на думку Юнґа, «могли би дійти згоди усі терапевти, що працюють на засадах психологічного аналізу».2

У своїй привітальній промові на X Міжнародному лікарському конгресі з психотерапії 1938 року в Оксфорді Юнґ так пояснив основну ідею цієї комісії: Хоча, з одного боку, психотерапія знаходить своє вираження в дуже різних теоріях, проте, з іншого боку, «кожен психотерапевт у своїй практичній роботі дотримується однієї, більш чи менш спільноїдля всіх його колег лінії». Як сказав в Оксфорді сам Юнґ, ці 14 пунктів «висміюються як немічний компроміс, який хоче відвернути увагу від жахливої розбіжності у поглядах». Виглядає на те, що пізніше психотерапія перейшла під крило медицини.

_________________________________________________________________________

 

  1. Термін "психологія" не відповідає сьогоднішньому розумінню уні верситетської психології.

 

4. Інтеграційна спроба Сцонді на початку 50-х рр.

У ранніх 50-х рр. Сцонді спробував втілити в життя Фройдову ідею «вищої аналітичної школи» і поряд із точним методичним розрізненням причинно-наслідкових і так званих непрямих методів, даремно вимагав вищої освіти з психотерапії для різних науковців - головним чином медиків і психологів.

Причину «кризи глибинної психології» Сцонді вбачав, «з одного боку, внаслідок однобокості тільки науково-природничого, каузально-механізованого спо собу мислення психоаналізу, а з іншого - внаслідок безмежності міфічно-містичного фінального світогляду аналітичної психології». Сцонді сподівався, що шля хом дискусії із праосновою глибинної психології і суттю гли бини взагалі виникне об'єднана глибинна психологія.

Середина 70-х рр.: робоча спілка психотерапев тичних освітніх інститутів Цюріха

Наступна спроба порозуміння між школами з метою ви знання психотерапії була здійснена 1976 р. в проекті «Робоча спілка психотерапевтичних освітніх інститутів Цюріха». В ньому у кількох реченнях було закладено передумову, базову освіту і «психотерапевтичну освіту». Оця остання складала ся із трьох стовпів освіти (особистий аналіз/самодосвід, теорія та супервізія), які треба було закінчити в рамках одного і того ж методу. Сьогодні ми називаємо це інтегральною освітою. Новим тут було те, що змістовно йшла мова про освіту, що виходила за рамки окремого методу.

Ця робоча група зазнала поразки між іншим і тому, що зно ву виникло угрупування із претензією, нібито воно «може на давати терапевтичну допомогу у п'ять разів швидше, ніжтера певти аналітичної школи» (Й. Феттер особисто це пережив). Цього разу це були поведінкові терапевти, а скорочення тривалості лікування було результатом винесення за дужки сфери несвідомого. 3 І знову не було розпізнано, що порівнювали між собою різні речі, які фундаментально різняться між собою щодо мети. Однак мета не може полягати в тому, щоб оцінити ці відмінності, а в тому, аби показати їх і спільно інтегрувати в науку «психотерапія» (пор. частину 3).

Спроба професійного визнання у 80-х рр.

У 80-х рр. виявилося, що розвиток психотерапії у швейцарських кан тонах, - хоча перше кантональне розпорядження для самостійного практикування цієї професії ще збігалося з інтегральними вимогами Робочої спілки психотерапевтичних освітніх інститутів Цюріха, - просувається зі значними зволіканнями і частково протікає всупереч тенденціям прий нятої освіти.

Невдачі Швейцарської психотерапевтичної спілки в об'єднанні різних шкіл полягають, на нашу думку, у спробі визначати психотерапевтичну освіту переважно кількісними вимогами. Спроба диференційованого вирішення 70-х рр. за допомогою отих трьох стовпів і специфічних вимог, напр., стосовно супервізії чи інтеґральності, вже не дотримувалася послідовно і була замінена глобальними кількісними вимо гами.

Ні Швейцарська Психотерапевтична Спілка (ШПС), яка хотіла звести докупи всі школи психотерапії, ні Робоча спілка психотерапевтичних освітніх інститутів Цюріха, яка хотіла встановити спільний стандарт освіти, не мали успіху в їхніх починаннях.

1981 року ШПС добилася від Верховного Суду визнання науковості професії психотерапевта. 1986 року вона досягла визнання незалежності психотерапевтичноїпрофесії від ме дичної ієрархії. Однак ще не вдалося добитися таких самих успіхів на науковому і касово-правовому рівнях. При цьому відгукнулося те, що єдність була досягнута тільки щодо кількісних вимог, а змістовна дискусія і, як наслідок, розбу дова професійної ідентичності психотерапії, впізнаваної теж назовні, була повністю занедбана.

____________________________________________________________________________

3. Гіпноз теж був і методом дослідження, і терапії, що добивався швид ких успіхів, однак терапевтичні зміни були нетривкими, бо у гіпнозі не бралися до уваги несвідомі тенденції опору пацієнтів, через них просто перестрибувалося: ці тенденції були сильніші, ніж свідоме бажання пацієн та віддатися гіпнотизерові і вимріяному одужанню; саме ці слабкі місця призвели відтак до заміни гіпнозу методом вільних асоціацій.

3. Міркування перед скликанням першої конфе ренції освітніх інституцій

Тим самим ми все більше усвідомлювали, що саме розко ли найбільше перешкоджають визнанню психотерапії як нау ки. Ті ж конфлікти, що призводять до внутрішніх розколів, перешкоджають також і співпраці шкіл між собою, заки не буде визнано, що стратегія вирішення конфліктів через роз коли вже віджила. Отож, суспільне визнання психотерапії може бути досягнене тільки тоді, коли різні напрямки психотерапії, що постали зі згаданих розколів, знову почнуть комунікувати між собою як самостійні напрямки і відкрито й прозоро говоритимуть про свої методичні і теоретичні заса ди, а також провадитимуть обмін цими засадами і в такий спосіб створять можливість зазирнути у свою практику на основі достатньої кількості казуїстичної документації.

Висновки з історичного розвитку підвели нас до переко нання, що слід якісно і кількісно обговорювати і прагнути до таких чотирьох точок зору:

1) Оскільки особи, що надають освіту, є посередниками і розповсюджувачами методу, нам слід починати з встановлення процедури градуювання цих осіб, а саме, з огляду на інтеґральність, як стосовно тренерів, так стосовно навчаю чих і контрольних аналітиків (супервізорів). Вони повинні вміти подавати всі три стовпи освіти (власний аналіз/ самодосвід, теорію і супервізію) у відповідності одна до одніл, тобто інтегрально і на науковому рівні. До наукового рівня цієї фази належить і те, що супервізор мусить вміти робити висновки про відсутню інтеракцію між терапевтом і пацієнтом на основі інтеракції з колегою-терапевтом, який проходить супервізію, та його повідомлень.

Це перший рівень приватного, внутрішнього для кожної школи оволодіння методом. Він повинен бути формально стандартизований і обов'язковий для всіх шкіл.

2) У другій фазі кожна школа мусить бути спроможна по яснити свої аналізи чи терапії у формі вичерпного подання випадків для верифікації чи фальсифікації як своєї теорії техніки лікування, так і своєї теорії душевного життя люди ни доступно і прозоро для всіх своїх членів, і тим самим до вести дієвість своєї терапії.

Другий ступінь уже публічного опанування методом та його теоріями слід узгодити якомога швидше. Ця внутрішня прозорість зменшує помітні відмінності у ступені знань ок ремих членів і загострює проблемну свідомість.

3) У третій фазі слід зробити прозорим сеттінґ цієї інститу-ціоналізованої в такий спосіб форми перевірки терапевтич них процесів також і назовні, тобто супроти інших терапев тичних шкіл, і провести обмін результатами. У цій фазі відтак стає можливим спільне дослідження, яке все ясніше виявляє методичні і теоретичні спільності та відмінності.

Справжня довіра шкіл між собою і з боку громадськості може бути досягнута, очевидно, щойно на цьому рівні.

Для того щоб психотерапевтичний процес не оцінювався іззовні непридатними для нього методами, він повинен бути захищеним специфічною для психотерапії професійною ети кою, яка представлена становою комісією між внутрішнім і зовнішнім таборами. Саме етична точка зору покликана пе решкодити тому, що наростання дискусій з методичних пи тань витіснило людину з центру уваги. Центральним завдан ням є те, щоби захистити психотерапевтичний процес як від внутрішніх, так і зовнішніх нападів.

Першим кроком для реалізації цієї візії було скликання Конференції швейцарських освітніх інститутів у червні 1989 року.

Частина В. Зміст швейцарської хартії психотерапії

1. Приготування, підписання і ратифікація

10 березня 1993 року відбулося урочисте підписання до кументу, який повинен був стати увінчанням багаторічного процесу і наріжним каменем нової ери. Знаючи про численні промахи попередніх років, була обрана дорога процедура, яка врешті-решт, однак, себе виправдала.

Ідея розробити спільний основоположний документ ви никла на Першій Конференції Швейцарських освітніх інституцій у червні 1989 р., на яку палата делегатів Швей царської психотерапевтичної спілки запросила усі тоді відомі освітні інституції. Для того, щоби був забезпече ний необхідний рівень компетентності, ці інституції повинні були делегувати викладачів з відповідними ступенями.

На підставі цього рішення був розроблений базовий текст, над яким працювали представники таких спілок та інституцій: Швейцарське товариство психоаналізу, Швейцарсь ке товариство аналітичної психології, Цюріхський інститут К.Ґ.Юнґа, Міжнародний інститут психоаналізу і психотерапії ім. Шарля Бодуена, Швейцарське товариство терапевтичного аналізу долі, Фундація Інститут Сцонді, Швейцарське товариство індивідуальної психології за Альфредом Адлером, Інститут психоаналізу, Швейцарське об'єднання ґештальттерапії, Швейцарсь ке товариство трансакційного аналізу, Інститут освіти з гуманістичної психотерапії, Швейцарське об'єднан ня психотерапевтів, Цюріхський психоаналітичний інститут, Швейцарське товариство розмовної терапії, Швейцарське товариство біоенергетичного аналізу і терапії.

Для розробки цього тексту ми створили робочі групи, у які увійшли делегати різних освітніх інституцій. Вони виро били, спираючись частково на численні подані окремими освітніми інституціями документи, проекти стосовно різних питань. Ці питання були опрацьовані на шести засіданнях конференції психотерапевтичних освітніх інституцій і більш-менш приведені до спільного знаменника.

Документ, який виник внаслідок цього, був поданий пред ставниками відповідним керівництвам інститутів і спілок. Розбіжності у думках були опрацьовані на наступних засіданнях. Укладення тексту відбувалося методом консен сусу. На цій фазі міг узяти участь лише той, хто від самого початку був при розробці. Одноголосно цей текст був прий нятий в 1991 р.

Відтак цей текст ще раз пройшов через усі інституції і спілки, які повинні були вирішити, чи він у такому вигляді прийнятний для них. Таким чином цей основоположний до кумент пройшов ратифікацію в усіх освітніх інституціях і професійних об'єднаннях в особі їх членів, так що підписання цієї угоди базується на демократичних рішеннях відповідних об'єднань.

Для нас це було важливим, щоби наша Хартія не стала мертвонародженим папером для функціонерів. У багатьох інституціях ця фаза викликала фундаментальні внутрішні дискусії, які частково були дуже повчальні і багато чого про яснили, а частково стали справжнім випробуванням на міцність. В деяких інституціях ця фаза призвела до істотного покращення навчальних програм.

Оскільки цю Хартію було задумано як захід, що мав ство рити довіру між різними школами і напрямками, слід було роз робити процедуру, як бажаючі підписати її мають висловлюва ти один одному довіру чи недовіру. Цей процес відбувався між 1991 та 1993 роками. Процедура відбувалася так, що кожна інституція подавала свою документацію стосовно чотирьох го ловних критеріїв: освітня біографія, процедура надання ступенів тренерам, список навчаючих тренерів і підтвердження їхньої дослідницької діяльності стосовно їхнього методу. Подані документи перевірялися на сімох конференціях, дискутувалися, потім проводилися голосування щодо права відповідної інституції чи об'єднання на підпис. Почерговість розгляду відбувалася за принципом історичного старшинства - починаючи від Швейцарського товариства психоаналізу.

Як головні критерії викристалізувалося два найваж ливіших питання: освітня інституція мусить бути спромож ною викласти свою форму дослідження чи принаймні плану вання дослідження. Невід'ємною частиною цього є і те, що будь-яка психотерапевтична школа має володіти як антро пологічною теорією (образом людини), так і теорією техніки лікування. І те й інше слід повідомляти і передавати психоте-рапевтам-початківцям. По-друге, інституція повинна бути в змозі: а) виробити освітню програму, яка відповідала б по годженим високим вимогам; Ь) гарантувати кандидатам її про ведення; с) вимагати і перевіряти повне і успішне проход ження освітніх програм.

Ми хотіли уможливити доступ до підписання Хартії всім освітнім інституціям, які викликають довіру. Таким чином, на цьому етапі могли зголошуватися й інші, нові інституції, а також всі ті, що не брали участі в розробці Хартії, однак були згідні з її цілями і змістом.

При цьому ми розрізняли чотири типи запитів:

А) від інституцій, які вже виконали всі умови;

В) тих, які з моменту підписання пристосують свої освітні програми до вимог Хартії;

С) таких, які могли підписати лише провізорично (із застереженнями), або лише як інституції підвищення про фесійної кваліфікації, бо ці вимоги вони зможуть виконати лише через кілька років, і тих, які потрібно було відхилитиНеобхідна більшість голосів було встановлено у пропорції 75% від загальної кількості голосуючих. Право на голос мали і були визначальні для кворуму в першому колі тільки ті інституції, які брали участь у розробці тексту угоди.

Отож, врешті-решт Хартію змогли підписати 27 освітніх інституцій і спілок, з них 6 із застереженнями. Чотирьох претендентів було відхилено, або ж вони відкликали свій запит.

2. Цілі хартії

У преамбулі основна мета визначена так: «Ця Хартія є згодою освітніх інститутів, що підписали її, освітніх інституцій (1) і фахових об'єднань психотерапевтів (2). Її текст містить відповіді на такі основні питання:

- як нам сформулювати самостійну фахову ідентичність психотерапії так, щоби можна було визнати твердження її найрізноманітніших напрямків? (Частина А);

- які мінімальні елементи і змістове наповнення повинні містити навчальні курси освітніх інституцій, щоби відпо відати вимогам інтегральної спеціальної психотерапевтич ної освіти (фахової освіти)? (Частина В).

Відповідь на ці питання є заходом, покликаним створити загальну довіру:

- всередині: докладається зусиль для того, щоби кожна шко ла психотерапії знала всі інші і визнавала, що всі вони з такою ж інтенсивністю займаються подібними питання ми Йдеться про взаємне визнання різних шкіл психотера пії;

- назовні: неясності і плутанина стосовно різних підходів у різних кантонах, а також стосовно лікарняних кас, слід компетентно і репрезентативно з'ясувати на фаховому рівні, для того щоби знайти узгіднені рішення для цілої Швейцарії, які, відповідаючи суті психотерапії і уможлив люючи її як науку, сприяли б подальшому її розвитку.

При цьому автономія окремих освітніх інституцій повин на зберігатися у якомога ширшому обсязі.» Вже 1989 року основна думка полягала в тому, що різноманіття підходів і методів, з одного боку, і науковий обмін їхніх пізнань - з іншого, сприятимуть просуванню вперед і розвиткові цієї дослідницької дисципліни і практики.

3. Змістовне наповнення хартії

Після докладного обговорення різноманітних пропозицій було обране таке формулювання визначення «психотерапії»: «Психотерапія» - цe лікувальний підхід, який

1) звертається до страждущої людини в її тілесно-душевній єдності в рамках конкретної життєвої ситуації та біографічного розвитку.

2) вводить техніки чи підходи душевно-духовного лікування у єдину терапевтичну процесуальну модель (тера певтичну концепцію) і, виходячи з неї, постійно піддає їх рефлексії»

Обговорення інтересів у психотерапії та сфер її застосування

Зацікавлення, які ведуть до застосування психотерапії, мо жуть походити з чотирьох джерел:

(1) з куративного інтересу, для розуміння, змін, усунення чи, принаймні, пом'якшення станів страждання;

(2) з дослідницького інтересу, для розширення багатства пізнання,

а) про людину, співжиття і взаємовпливи людей, а також між людьми та їх світом, і b) про те, які констеляції в загальносуспільному контексті викликають чи підсилюють стани страждання і захворювання, а також які зміни можуть спричиняти пом'якшення (інтердисциплінарний підхід);

(3) з емансипаційних інтересів, для сприяння само пізнанню і самодосвіду, для кращого використання по-тенціалів, тобто життєвих сил (із середини) і життєвих мож ливостей (обставин) кожного зокрема чи.цілих спільнот (напр., сім'ї);

(4) з маніпулятивного інтересу, для того щоб одержати для себе переваги над іншими людьми (застосування зі зло вживанням).

Щойно в наступні роки був усвідомлений засяг тієї об ставини, що Хартії бракує етичнихвизначень і станових пра вил, їх необхідність, певною мірою, вже вгадувалося у пункті «Зловживання». Однак відтоді цей дефіцит було надолуже но: станові правила для усіх, хто підписав Хартію, було прий нято влітку 1995 року, була обрана також Станова комісія об'єднань, що долучилися до Хартії.

Попри те, що головний акцент у цьому визначенні припав на оздоровчо-лікувальний бік, поміж різних напрямків інтересів у Хартії було подано також інші сфери застосування.

Професійна картина і зведення науки і практики

Стосовно професійної картини практика наводиться таке: «Професійний психотерапевт, що працює згідно з науко вими поглядами, рефлектуючи, застосовує модельні уявлен ня про терапевтичний процес (...), які надають йому допомо гу у прийнятті рішень, вказівки до дії і критерії оцінки».

На зближенні практики і науки наголошується особливо: «Психотерапія як наука і науковообгрунтована практи камістить дослідницьку діяльність («психотерапевтичні дослідження») і рефлектоване залучення чинників впливу (психотерапія як практика), які створюють для страждущих людей умови, що уможливлюють їм скеровану на зростання особистості переорієнтацію і досвіди, які коригують емоційну і коґнітивну сфери у ставленні до себе самого, свого оточен ня і навколишнього світу».

Це зближення практики і науки постає в результаті само усвідомлення, чи тези про те, як діє психотерапія: «Чинником будь-якої психотерапії є терапевтичний сто сунок, який може виникнути тільки між людьми.4

Залежно від школи терапевтові приписуються різні способи впливу. Відповідно до їхньої антропологічно їтеорії(антропологічної основи тієї чи іншої школи), їм накидаються певні правила лікування (теорія техніки). В рамках будь-якої психотера певтичної школи терапевт зобов'язаний створити клімат, у якому міг би урухомитися процес, що відкриває пацієнтові (клієнтові) можливість наново впорядкувати свої поведінку, бажання і почування і, внаслідок цього, досягнути такого життя, яке більше відповідає його душевним уявленням, ба жанням і цілям в рамках суспільних можливостей і вимог».

Врешті-решт було визначено і сфери застосування психотерапії.

Поняття «науки» в хартії

Першим висновком із роздумів і результатів згідно точок зору всіх психотерапевтичних шкіл було те, що «звичайну підтримувану теорією науки вимогу цілковитого розмежуван ня дослідника і предмету досліджень здійснити не вдасть ся... Залучення суб'єктивного - істотна властивість психо терапії, в тому числі і з науково-теоретичної точки зору».

Тоді з цього було зроблено висновок, що «для роботи у психотерапевтичних дослідженнях передумовою є одержан ня психотерапевтичної освіти, передусім ґрунтовний самодосвід». Бо «самодосвід означає самому піддатися відповідній формі терапії чи методу дослідження і випробу вати їх вплив на собі».

__________________________________________________________________________

4. Під психотерапією можна розуміти тільки такий метод, що в центр уваги ставить саме цей стосунок, тобто не вбачає вирішальних чинників ані в медикаментозних, ані машинальних методах.

Ще не з'ясоване, проте вже зазначене тут розмежування двох форм дослідження в полі психотерапії. Існує система тичний збір даних про людину (спостереження через участь), яке може і повинно називатися дослідженням. Психотерапев тично здобутий досвід і є справжньою емпірією. Рівень систематизації і оцінки цих зібраних емпіричних даних по слуговується іншими методами дослідження. До них ми ще звернемося у частині С.

Хартія знову і знову сильно наголошує інтердисциплінарність джерела, з якого виникла психотерапевтичне мис лення, причому воно розуміється як плавильний тигль різного роду пізнань: «В історії свого розвитку і впливу психотерапія є самостійною дисципліною. Вона і надалі повинна збагачу ватися з усіх можливих джерел. Однак вона повинна інтегрувати пізнання інших наук згідно зі своїм власним розумінням у свою власну концепцію. Відтак ми вимагаємо, щоби функція вчителя поєднувалася з теоретичною і клінічною роботою в ділянці психотерапії. Завдання форму вання психотерапевтичної теорії не може бути передане жодній іншій дисципліні».

Освітні стандарти

Кваліфікація психотерапевта

Професія психотерапевта є другою професією. Хартія ви значає підставові професії (попередня освіта: підставові студії і клінічна практика), які уможливлюють доступ до спеціальної освіти. Хартія встановлює також освітні стандарти і особис ту придатність як критерії для професії психотерапевта:

а) попередня освіта

По-перше, необхідна кваліфікація для наукової праці чи адекватного розуміння наукової праці. Академічна освіта в ближчій чи дальшій ділянці від пізнішого фаху є основною передумовою допуску до спеціалізованої психотерапевтичної освіти. Хартія наголошує і на тому, що «вимогою до кандидатів є практична праця впродовж певної кількості років у початковій професії, а також те, щоби вони могли заробля ти собі на прожиток незалежно від психотерапевтичної професії. Позаяк придатність до професії психотерапевта може бути оцінена щойно наприкінці спеціальної освіти, це забезпечення свого існування є абсолютно необхідним».

По-друге, потрібна клінічна практика, для того, щоби зібрати широкий досвід спілкування з людьми, які стражда ють найрізно-манітнішими захворюваннями.

Ь) спеціальна освіта

Тільки спеціальна освіта (друга освіта) дає допуск до професії психотерапевта, що, за визначенням, є другою професією. Ця освіта мусить містити самодосвід, теорію,практичну роботу з пацієнтами і супервізіюцієї роботи в таких рамках, щоби всі ці освітні елементи можна було про-рефлектувати у їхньому взаємозв 'язку один з одним:тільки тоді ми говоримо про інтегральнуспеціальну освіту.

- Самодосвід(щонайменше 300 сеансів) є водночас стер жнем, довкола якого можна пропрацювати придатність кан дидата до цієї професії з ним самим, або ж обґрунтувати чи обговорити прогалини у такій придатності.

- Теорія (щонайменше 400 годин) поряд із методичним вченням про хворобу, повинна містити теорію методів включ но з інтервенцією, застосування і дія яких має пережитися, а може, й вистраждатися, у самодосвіді. До змістовних вимог до цієї теорії ми звернемося у ч. С 1.1., у контексті їхнього значення для досліджень.

- Практична роботаповинна уможливлювати широкий досвід. Слід провести під супервізією лікування принаймні шести пацієнтів, з яких принаймні дві терапії - довготривалі і кілька короткотривалих, - перш ніж освіта може вважатися завершеною.

- Супервізія(мінімум 250 сеансів) рефлектує зв'язки між вивченою теорією, особистістю терапевта і терапевтичним втручанням. Супервізори (принаймні двоє, які не мають пра ва збігатися з терапевтом, що проводив самодосвід) повинні, відтак, бути ґрунтовно ознайомлені з відповідним методом і мати кваліфікацію тренера (навчального терапевта) з відповідного методу.

с) придатність

Згадана вже особиста придатністьпостійно спос терігається впродовж усього процесу одержання освіти. При цьому особлива увага приділяється таким аспектам як осо биста стабільність та етична надійність.

д) підставові релевантні для психотерапії знання Подальший розвиток психотерапії у Швейцарії в рамках Освітньої комісії Хартії підвів нас до усвідомлення того, що між попередньою і спеціалізованою освітами слід вимагати, - а відповідно і запропонувати, — ще один елемент, який уможливив би підтримку і дальший розвиток психотерапії в майбутньому. Тут йдеться про те, що початківець-психотерапевт широкої, розгалуженої інтердисциплінарної релевантної для психотерапії підставової освіти, яку він може здобу ти в рамках додаткової освіти, її матеріали зможе скеровува ти у відповідності до вимог своєї спеціальної освіти. Про цю інституцію ми розповімо в частині С .

Наріжний камінь цієї ідеї можна знайти вже в тексті Хартії, в дискусії про інтердисциплінарність психотерапевтичної науки.

Кваліфікація навчаючого терапевта (тренера)

Значення кваліфікації навчаючого терапевта для само досвіду, теорії та супервізії стає зрозумілим на підставі опи су окремих освітніх кроків. Особливо супервізор має специфічну навчальну функцію і повинен заохочувати кан дидата до інтеграції самодосвіду, практичного досвіду, знань і умінь з обраного методу. Тому супервізор повинен володіти ґрунтовними знаннями в рамках відповідного методу, його теорією і великим власним практичним досвідом. З усіх перелічених кваліфікацій він мусить мати відповідні посвідчення. Супервізор повинен володіти здатністю усвідомити і простежити інтеракцію, яка відбулася між ним і кандидатом, на основі наявного матеріалу.

На цій підставі Хартія формулює критерії для кваліфікації навчальних терапевтів. Від них вимагається:

1) закінченої психотерапевтичної освіти у відповідному освітньому напрямку;

2) щонайменше 5 років основної (тобто не менше 50% практичної) роботи психотерапевтом.

До супервізорів висуваються такі мінімальні додаткові ви моги:

3) підтвердження завершеної додаткової освіти і підвищення кваліфікації до навчального терапевта;

4) передумовою для проведення супервізій і навчальної діяльності є власна наукова робота. В ній супервізор повинен засвідчити, що він узмозі встановлювати зв'язок між теорією і практичною роботою свого методу.

Визнання освітніх інституції

Критерії, які повинна виконати будь-яка освітня інсти туція, щоби стати місцем для одержання спеціалізованої освіти з психотерапії, детально подані у восьми пунктах. При цьому проводиться різниця між освітніми закладами, що мо жуть запропонувати інтегральну освіту, і такими, що пропо нують додаткову кваліфікацію для вже сформованих психотерапевтів.

Врешті-решт, визначаються критерії і для фахової спілки, яка визнає кваліфікацію. Хоча сама як така вона й не надає освіти, однак у своїх нормах визнання підлягає критеріям Хартії.

Частина С. Процеси втілення і перспективи хартії

Проблеми загального для всіх шкіл дискурсу

Дослідження відбувається в діалектиці формування теорії (систематизації знань), перевірки їх придатності і перебудови (розширення) теорії. Виходячи з предмету, йдеться про те, щоби з'ясувати, як кожна зі шкіл формує свою теорію людини, метод лікування та інтеракцію. Тому ми в Хартії виходимо з того, що кожен напрям психотерапії володіє детально визначеним мето дом, розвиток якого здійснюється на базі власної теорії. Для того, щоби специфічні для окремих шкіл теорії могли вивчатися, а їхні результати обгово рюватися поверх бар'єрів окремих напрямків, відповідні перебіги терапії повинні бути задокументовані і зроблені дос тупними для розуміння .

Коли велика кількість настільки різноманітних напрямків психотерапії працюють поряд, напрошується думка, що ко жен із них тяжіє до використання термінів відповідно до власної системи понять. З цієї причини терміни в Хартії вжиті не завжди цілком однозначно, внаслідок чого, скажімо, в тексті з'являються аналогічні терміни, але вжиті в сенсі різних шкіл. Цій проблемі слід присвятити особливу увагу в загальній дискусії, яка виходить за рамки окремих шкіл. Понятійне зближення сильно полегшиться, якщо на підставі документації конкретних терапій можна буде пого ворити про різні елементи теорії.

Шість найважливіших рішень між: 1993 і 1995 рр.

Після підписання створений Хартією Освітній комітет зай мався основними положеннями і розробкою детальних пи тань для проведення і подальшого розвитку приписів Хартії. Для виконання цього завдання була створена певна організація . На сьогодні вона є найважливішою платформою співпраці. Були прийняті конкретизації та акції у сферах освіти і допуску, етики і досліджень.

«Прозорість» документації

З названих причин інституції, що підписали Хартію, зійшлися на тому, що перевірка науковості і дієвості методів повинна бути зорганізована інституціями впродовж 3 місяців. Вона повинна відбуватися за допомогою документованих терапій (напр., за допомогою представлення випадків), які мають бути доступні всім зацікавленим членам всередині інституції. У випадках, коли прозорість перебігу усієї терапії (включно з катамнезом) збережена, рішення про влаштуван ня сеттінґу таких перевірок віддається на розсуд самої тера певтичної школи з тим, щоби він міг відповідати теоретич ним вимогам відповідного напрямку.

Два опитування

Ті, що підписали Хартію, вирішили за допомогою двох опитувань, які частково були конгруентними з питаннями процедури запиту в Австрії, зібрати і спільно провести оцінку інформацій про підстави відповідних методів, їх най важливіших теорій (усіх трьох рівнів) та дослідницьких прак тик. Поміж іншим, ці опитування слугували і як приготуван ня до першого наукового конгресу Хартії у травні 1996 в Цюріху.

Конгрес хартії і дослідницькі колоквіумиНаступним кроком було рішення тих, що підписали Хартію, про інституціоналізацію наукових конгресів і регу лярне проведення фахових колоквіумів. Внаслідок цього відкрилася можливість наукової платформи для обміну між різними школами і академічно визнаними дослідниками психотерапії, які, зі свого боку, теж зацікавлені в дослідженні психотерапевтичних процесів, їх змінах та терапевтичних результатах, а саме стосовно відповідних методів та їх теорій.

Визначення рівня вступу для спеціальної психотера певтичної освіти та інтердисциплінарний підхід

Наступним істотним рішенням з часу підписання Хартії 1993 р. було проведене доволі контроверсивне з'ясування деталей допуску до спеціальної психотерапевтичної освіти. Воно закінчилося прийняттям визначення рівня вступу, що визначається вимогами спеціальної освіти. Рівень вступу за-садничо пов'язаний із університетською освітою. Освітні курси, яких бракує для єдиного інтердисциплінарного стан дартного рівня, слід надолужити ще до досягнення цього рівня у під ставовій психотерапевтичній освіті за стандартами вищої школи.

Ці знання надає додатковий навчальний курс психотера певтичної науки, який перебуває у спільній відповідальності усіх тих, хто підписав Хартію. Тут подаються також навчальні курси, теорія науки та інше, що повинно посилювати май бутню дослідницьку свідомість кандидатів. Таким чином уможливлюється інтердисциплінарний доступ до різних га лузей науки і різних дослідницьких традицій.

Хартія з етики

Після інтенсивної трирічної роботи восени 1995 р. стало можливим прийняти текст станових правил для усіх, хто підписав Хартію. Оскільки ці станові правила не були передбачені в угоді з Хартії, цей текст був змушений перейти всіма тими ж ступенями, що й Хартія з психотерапії. Наразі цей текст перебуває у спілках та інституціях, які подають його на ратифікацію своїм членам. Після підписання восени 1996 р. ці станові правила стануть чинними для всіх психотерапевтів, що належать до об'єднань, які їх підписали.

Положення Хартії з етики виводяться послідовно з тези про науковість психотерапії. Присуд про те, що в конкретно му випадку є етичним, а що ні, повинен виноситися на тлі прикладного методу, його метатеорії, а також теорії техніки лікування. З цієї причини нам потрібна специфічна про фесійна етика для психотерапії. Хартія з етики зобов'язує підписаних також і до створення арбітражного суду (стано вих комісій), які по-новому мають увійти до структур освітніх інституцій.

Хартія з етики створює рамки, в яких окремі спілки та інституції можуть виробляти їхні власні, можливо, навіть більш загострені, визначення і формулювання. Станова комісія на початку повинна звертатися тільки до дорадчих, координаційних чи арбітражних завдань. До них можна звер татися і з оскарженнями.

Станові правила захищають пацієнта (перед зловживан ням чи надмірностями будь-якого ґатунку), але і терапевта (перед сфальсифікованими звинуваченнями, нападами іззовні чи тиском, скажімо, стосовно порушення права (обов'язку) нерозголошення. Окрім того, слід зважати на те, що дослідження теж повинні визнавати і поважати етичні прин ципи. Разом із Хартією з психотерапії Станові правила є еле ментом структурної якості психотерапії - елементом, якого щораз більше вимагає громадськість.

Ця структурна якість повинна здобути визнання і в галузі пси хотерапевтичних досліджень.

Менеджмент якості

Саме тепер представники Хартії під керівництвом психо терапевтичної спілки розробляють основні поло ження і концепцію внутрішнього менеджменту якості для психотерапії. Обговорюються питання того, як ті, хто підписали Хартію, сприяють розвитку власних, пристосова них до конкретних методів, підходів у поліпшенні якості, пов'язанню з іншими інституціями в рамках дослідницької культури, що виходить за межі окремих шкіл, і доповненню професійного навчання новими предметами (дослідження процесу, менеджмент якості). При цьому важливим критерієм повинно бути те, щоби якість заохочувалася і підтримувалася, а не тільки контролювалася, щоби менеджмент якості спеціально розвивався для кожного напрямку психотерапії специфічно і щоби він спирався на досвід практиків.

Передумови досліджень, які поставили під сумнів переконливість дотеперішніх досліджень і успіх кон тролю за якістю, привели до переконання, що психотерапія повинна підходити до питання кас медичного страхування з іншою філософією менеджменту якості. І це цілком можли во, бо самі каси під впливом ринкового мислення зацікавлені в психотерапевтичних дослідженнях.

Найбільша каса медичного страхування Швейцарії вже запевнила, що співпрацюватиме у розробці основ концепції менеджменту якості і візьме участь в дискусії з питань заохо чення якості і економічності психотерапевтичних здобутків. Згідно з новим законом про медичне страхування, спілки виконавців повинні укладати зі страховими компаніями уго ди про забезпечення якості.

Поняття «науки» і сфери дослідження у психотерапії

Наукова самостійність психотерапії

Засадничим для будь-якої науки є питання про її предмет і відповідний йому метод дослідження. Предметом дос лідження психотерапії є: а) людина (особливо її душевне життя), як воно розкривається терапевтові-дослідникові у психотерапевтичному процесі, b) інтеракція між терапевтом і пацієнтом і с) метод лікування включно з ученням про втручання.

В такому сенсі дослідження проводяться в різноманітних напрямках психотерапії вже тривалий час. Однак чому приділялося замало уваги, то це систематичному обміну і систематичній обробці результатів, в тому числі і з названих у ч. А причин. Велетенський потенціал цього знання ми усвідомимо тоді, коли поглянемо, як застосування психоте рапевтичних методів призвело до формування теорій, які сут тєво позначилися на культурі нашого сторіччя. Діячі культу ри всіх її ділянок високо оцінили те, що ті психотерапевтичні напрямки, які стоять за Хартією, не заганяють душу у якийсь «чорний ящик», а навпаки, створюють і забезпечують суспільству «доступ до справді значущих аспектів психічного життя, тобто до неповторних індивідуальних мотивів, спогадів і актуальних переживань людини».

Отож, не можна заперечувати, що психотерапевтичні ме тоди вже від самого початку застосовувалися як дослідницькі методи, і що відбувалася широка наукова і громадська дискусія про пізнання психотерапії. Її вплив на методи досліджень і теорії інших наук про людину теж був і є дуже плідним.

Нашою метою не є ані винайдення заново інструментів дослідження, ні бажання винайти ідеальну єдину техніку чи теорію. Тут йдеться радше про те, що всі напрямки психотерапії з огляду на їх дослідження достат ньо добре задокументовані, щоб зважити їхні результати і датиїм увійти в науковий дискурс. І це стосується усіх трьох зга даних на початку предметів дослідження.

Процес здобуття знань переходить через різні рівні (ступені), кожен з яких вже має своюсамостійну вартість. На першому рівні предмет досліджень (людина/душевне жит тя, метод та інтеракція) розкривається в терапевтичній си туації. А вона, своєю чергою, потребує теорії та практики для того, щоби зробити можливим одержання пізнання (дослідження і практика).

Результати цього рівня досліджень накопичуються, порівнюються, оцінюються і поширюються до масштабу теорії людини, теорії методів лікування і теорії інтеракції на другому рівні.

На третьому ж рівні слід збирати і систематично порівнювати результати окремих шкіл чи специфічні для ок ремих методів результати дослідження; і все це завжди сто сується всіх трьох предметів .

Те, чому жоден метод, в якому дослідник перебуває поза терапевтичною ситуацією, не може адекватно досліджувати на першому рівні, ми обгрунтуємо далі.

Коли досліджуються питання економіки охорони здоро в'я, можна і слід залучати інші підходи.

Терапевтична ситуація

Істотним чинником, який визначає психотерапію, є тера певтична ситуація. Відтак переживання і його пов'язаність з пізнаннями пацієнта і терапевта в терапевтичному процесі є вирішальною частиною терапії. Особистість терапевта як суб'єктивний фактор надає в розпорядження можливість інтеракції, що становить собою базу для пізнання і цілющого досвіду. Залучення тлумачних методів (герменевтика), інтерпретація взаємозв'язків (реакцій, асоціацій тощо) у пацієнта і синтез, що звідси випливає, веде до здобуття пізнання як терапевтом, так і пацієнтом, у випадку якого сприяє одночасно одужанню. Отож, стає очевидним, що наукова психотерапія лікує пізнанням і пізнає лікуванням. В та кий спосіб терапевт дістає змогу заглянути у взаємодію психічних і соматичних діючих сил як в окремому індивіді, так і між індивідами. Якщо ці пізнання систематично задоку-ментовуються, то на наступному рівні вони постачають підставові дані, придатні для дослідження. На іл. З ці проце си зображені обидвома колами. Перше змальовує терапевтич ну інтеракцію, а друге, крім того, виходить ще й за рамки дослідження (пізнання, формування теорії). Із зображеного колом інтеракції видно і те, в який спосіб терапевтична роз мова відрізняється від нормальної людської розмови, бо тут її перебіг співвизначається теорією і методом, що лежать в його основі. Звичайна розмова зі «звичайним» лікарем, - якщо вона не покликається на якийсь психотерапевтичний метод, - з такої точки зору не може вважатися терапевтичною роз мовою.

Висновки для сфери дослідницьких методів

Вимога досліджувати суб'єкт і об'єкт у взаємозв'язку, -позаяк цілковите їх методичне розмежування в дослідницькій ситуації принципово неможливе, - тягне за собою потребу власного наукового методу, який уможливлює дослідження процесу та його результатів із залученням суб'єктивних, об'єк тивних і комунікативних чинників. Від кожного методу лікування, який у психотерапії завжди є одночасно і методом дослідження, слід вимагати рефлектувати його придатність стосовно предмету дослідження і робити доступним для перевірки у вигляді сформульованої виваженої дослідниць кої теорії. Той факт, що результати досліджень у такому формулюванні експліцитно розглядатимуться як залежні від інструменту дослідження (методу), не про мовляє проти науковості такого підходу, а відповідає розумінню науки, як його розробила новітня теорія пізнання.

Номотетичне позитивістське дослідження досліджує на тлі іншого образу людини, себто іншого визначення предме ту дослідження. Деякі психологи визначають предмет своїх досліджень інакше, заміщаючи перевантажене ще з часів античності поняття «душа» чи «душевне життя людини» по няттям «blаск bох» («чорна скринька»). Однак наслідком та кого підходу є те, що номотетично орієнтовані дослідження не мають жодного іншого вибору як компенсувати чорноту цієї скриньки статистикою. Таким чином, дослідження номотетично орієнтованої психотерапії охоплює тільки якийсь певний спектр феноменів. Доки психотерапія займається душевним життям, цілісним суб'єктом, а не ре продукованими взірцями реакцій, вона має інше визначення предмету свого дослідження, ніж позитивістськи орієнтована психологія. Через те вона доходить інших результатів і му сить наполягати на інших методах дослідження.

Самостійність випливає з методу

Власне цей самостійний методдослідження і визначен ня даних під час інтеракції терапевтом у себе самого, пацієнта, з огляду на інтерактивний процес, і робить психотерапію самостійною наукою. Внаслідок цього виникає нездоланна діалектика між зустріччю з пацієнтом, її інтерпретацією та симультанною рефлексією власних переживань терапевта в терапевтичному стосунку як шлях до об'єктивації. Метод переміщення себе самого у стосунок вимагає тут залучення таких інструментів як велике інтуїтивне розуміння і здатності «перечулюватися». Ці сприйняття безперервно піддаються критичній рефлексії, систематичне і критично рефлектова-не залучення суб 'єктивного належить до істотних ознак нау ки психотерапії. Саме цим психотерапія і відрізняється від тих наук, які претендують на те, що їх об'єкт перебуває поза суб'єктом (напр., природничих наук чи об'єктивуючої психології).

Комплексність і складність предмету досліджень вимагає комплексного підходу в дослідженнях

Проте надзвичайно висока складність терапевтичного про цесу виникає не лише внаслідок того, що тут слід постійно брати до уваги величезну кількість внутрішньої та зовнішньої інформації на вербальному, невербальному та емоційному рівнях. До цього додається ще й інший рівень, на якому відбуваються ірраціональні події, на які важко впливати, і які, - в залежності від конкретного методу, - можуть більшою чи меншою мірою ставати спільним предметом дослідження терапевта і пацієнта. До цих подій належать, скажімо, сни. Терапевтичні дані мають історичну природу і спираються на неповторний стосунок. Тому вони принциповонеповторювані. Тим не менш, можна виділити принципові взірці пацієнтів, терапевтів та інтеракцій, які становлять предмет наукового інтересу.

Таким чином, терапевтичний процес, внаслідок пере плетеності усіх рівнів, що охоплює людське буття, стає част кою реального життя, яке відбувається з терапевтичною ме тою у спеціально створених для цього рамках і за спеціаль ними правилами. Складність і комплексність, яка постає внаслідок цього, ніколи не можна проглянути цілком, ні в цілому, ні в його окремих елементах. Тому й точна прогнозованість перебігу терапії неможлива з принципових причин. Притаманним для терапії і терапевтичних досліджень є те, що внаслідок редукції цієї складності втрачається щось дуже істотне. Так ми би потрапили в ситуацію, де вирішуємо про блеми, яких не маємо, і створюємо проблеми, які не здатні вирішити.

Бо ж у терапевтичній практиці часто йдеться саме про те, щоби ставити проблеми, які мають позірно просте рішення, у більш складні взаємозв'язки і з цієї перспективи формулю вати питання. Для того щоб через віднайдення справжніх факторів розладу могло наступити покращення, ставляться під сумнів і редукції складності пацієнтом (напр., пошук офірних козлів). Щойно внаслідок цього досягається більш реалістичне бачення проблеми.

Для поводження з цією високою складністю психотера певтичного процесу і теоретичного рівня наукова психотерапія розробила власний світогляд. Дивлячись із сьогоднішньої перспективи, можна зауважити їх разючу схожість з концепціями новітньої системної теорії. Так, ще 1935 р. Юнґ казав, «що психотерапія не є якимось простим і єдиним ме тодом, як її собі спочатку уявляли, а, як поступово виявило ся, у певному розумінні діалектичним підходом, тобто діалогом і стосунком між двома особами. Початково діалектика була мистецтвом переконання в античних філософіях, однак це слово вже дуже рано почало вживатися для означення способу витворення нового синтезу. Кожна особа є певною психічною системою, яка, у випадку дії на неї іншої особи з іншою психічною системою, вступає з нею у взаємодію. Це, можливо, найсучасніше формулювання пси-хотерадевтичногозв'язку міжпаціендшшшзапевтом. як вид но звідси, сильно віддалилося від початкової точки зору, нібито психотерапія є якимось методом, яким будь-хто може скористатися у стереотипний спосіб для досягнення бажано го ефекту. І це не спекулятивні потреби, які тягнуть за собою це неждане і - я, напевно, маю право так сказати - небажане розширення горизонту, а вперті факти реальності». Далі про специфіку психотерапевтичного методу Юнґ каже так: «Психотерапевт - це вже не тільки діючий суб'єкт, а й той, хто співпереживає індивідуальний процес розвитку». Ці цитати з Юнга, як і ци тати з Фройда в розділі А засвідчують, що психотерапія була змушена виробити свій власний науковий підхід. Тут теж виявляється, що цей підхід розвинувся з практики. Цей історичний екскурс підтверджує твердження, що практики розробиливласну систему продукування знань, яка ґрунтується на прямому спілкуванні з пацієнтами. Також і в теоретичному розгляді методичних вимог, внаслідок неможливості цілковитого поділу на суб'єкт і об'єкт, постають дуже цікаві питання. Так, Юнґ каже про психо терапію, у якій, врешті-решт, не можна провес ти межі між об'єктом і суб'єктом, що вона є «усвідомленням психічного процесу, але, у глибшому розумінні, не його по ясненням, бо ж врешті-решт, будь-яке пояснення психічного життя не може бути нічим іншим, ніж власне процесом жит тя психіки. Психіка мусить перестати розуміти себе як науку, і саме в цьому вона досягає свою наукову мету. Будь-яка на ука має те, що перебуває за її межами, але не психологія, об'єк том якої є суб'єкт усіх наук взагалі». Як логічний наслідок цього слід розуміти і таке висловлю вання Юнґа: «А за допомогою образу, який мисляча людина створює собі про свій світ, вона теж міняється». Отож, виходячи з цих міркувань, не варто засто совувати поняття «наука» настільки нерефлектовано, як це частково роблять позитивістськи орієнтовані науки.

Пізнавально-теоретичні проблеми специфічних для окремих шкіл досліджень

Непросто об'єктивувати результати терапії, бо вони за необхідністю бачаться через призму певної теорії. Прикла дом може бути поява чи зникнення окремих картин захворю вань у діагностичних системах впродовж нашого сторіччя. Тобто, для сприйняття певних феноменів потрібно поперед нього існування теорії. З іншого боку, певні феномени мо жуть бути запущені у світ завдяки певній теорії. Ця взаємодія і становить зміст пізнавально-теоретичної дискусії. Не може бути жодного сприйняття без точки зору, яка виникла внаслідок досвіду та його інтерпретації. Однак цю точку зору завжди слід піддавати критичним сумнівам. Засобом для цього є вироблення спільного дискурсу з носіями інших точок зору чи поглядів. У цьому дискурсі йдеться про те, щоби залишатися відкритим при одночасній орієнтації на свою власну систему. Допомогти рухатися вперед можуть засвоєння елементів інших методів чи теорій. На перешкоді руху до «загальної психотерапії», яка прагне цілісності, є, виходячи з цих пізнавально-теоретичних міркувань, саме її подальший розвиток.

Порівняльні психотерапевтичні дослідження

Наступним рівнем дослідження є дослідження різних те рапевтичних методів, дослідження, що виходять понад рівень окремих шкіл. Тут, поміж іншим, йдеться про дослідження чинників впливу і теорій, які лежать в основі методів. Нацьомурівні слід прагнути до спільних дослідницьких методів, а не при різноманітті методів і первинному одержанні даних. Це дослідження як метадослідження займається практикою психотерапії на базі даних досліджень окремих шкіл психотерапії. Тут необхідне також приведення у відповідність результатів понадшкільних досліджень з дослідженнями ок ремих специфічних методів, це може відбуватися за допомо гою перекладу на мову відповідної теорії, для того щоб ре зультати могли мати вплив на подальший розвиток методу. В цій ділянці постає велика потреба у методичних дослідженнях психотерапії. На цьому етапі не можна обійтися без тісної співпраці між дослідниками і практиками. Ці дослідження необхідні і з наукової точки зору. Теорії складності, що по стали на тлі теорії систем, увиразнюють, «що звичайна методологія емпіричної психології не надто успішно дається застосувати до процесів становлення...». Твердження професорів клінічної психології у Швейцарії, начебто психотерапії є тільки застосуванням психології, а відтак - технологія, - були заперечені більшістю практиків. Така точка зору не справджується навіть стосовно самих практиків психології. Так, Полкінгорн, пише: «Модерністська точка зору, буцімто практики психології є тими, хто застосовує результати досліджень, не є влучним описом фактичного стану справ. Практики розро били власну систему продукування знань, яка базується на прямому спілкуванні з клієнтом. (...) На сьогодні є дві науки психології: модерністична наука, якою займаються головним чином академічні дослідники, і наука практики, якою займа ються в першу чергу практичні психологи.». За взаємного зближення між університетським світом і світом практиків психотерапії силь но можуть придатися нові парадигми складності (теорії сис тем), бо вони містять ідеальні відповідності .

Якраз тепер певні представники університетської пси хології працюють над «підставовою батареєю психотерапевтичних замірів». Ця батарея повинна переходити просто з рівня понадшкільних досліджень на рівень терапевтичного процесу в той спосіб, що пацієнти постійно піддаються поточним опитуванням про їх терапії. У більшості терапевтичних напрямків неможливо вдаватися до таких заходів, як, скажімо, запропонувати пацієнтам анке ти для відповідей, бо це згубно позначилося б на процесі (сто сунку). Окрім того, з точки зору теорії лікування більшості терапій таке пряме втручання в терапевтичний процес було би хибним. Втручання у цей процес викликало б можливі непередбачені наслідки для здоров'я пацієнта і зруйнувало б сам метод. Не кажучи вже про те, що результати таких опиту вань були б більш ніж сумнівні, позаяк виміряти тут можна хіба артефакти. Тому понадшкільні дослідження змушені працювати з тим матеріалом, який з'являється на рівні специфічно-шкільних досліджень (дані про терапію, повідомлені терапевтом), або ж слід одержувати дані за рам ками терапій, які стосуються не самої терапії, а стану пацієнтів. Ці результати можна відтак порівняти з вислідами, джерелами яких є терапія. Зовнішні дослідники повинні бути ознайомлені із досліджуваним методом, його впливами і теорією, бо інакше вони ані не зможуть зібрати релевантних даних, ні розумітимуть самого процесу.

Дослідження в економічному контексті

Форми якісних досліджень окремих випадків є релевантні для розвитку психотерапії, а також надзвичайно важливі для покращення техніки лікування на користь пацієнта, тим не менш досі вони пере бували десь на дальшому плані. Нам, практикам, вистачало цих досліджень, бо дієвість терапії для пацієнта і терапевта можна в будь-яку мить пережити, таким чином вона була для нас очевидною. Закиди, які твердять, буцімто докази дієвості недостатні, є тому некоректними. Практики щоденно переживають цю дієвість і одночасно роблять вели кий внесок для покращення здоров'я народу. Тому здається, що закид недостатності підтвердження дієвості є головним чином приводом для того, щоб помістити власні терапевтичні методи на більш вигідні ринкові позиції.

Натомість цілком легітимним є інтерес держави та інституцій страхування до економічного використання їх гро шей. Однак дослідження в економічному контексті не є пси хотерапевтичним дослідженням, а власне економічним, який власними методами досліджує «продукт» психотерапії. Тому величинами вимірювання тут можуть бути, напр., частотність і важкість захворювань до і після психотерапії, або, дещо менш точно, вплив на використання народногосподарських коштів до і після терапії. Нова правова ситуація у Швейцарії надає такі можливості. Тут придатним є метод «Вlаск Вох» («чорна скринька»), бо сам по собі зміст це дослідження не цікавить.

Метод-специфічні і понадшкільні дослідження, для того, щоб не змішувати рівні і щоб уникнути пастки власних інтересів, мусять обмежитися якістю процесів і метод-специфічними постановками мети. Як засвідчують деякі публікації, висновки сто совно економічних питань не є об'єктивними, бо вони всту пають у конфлікт інтересів з методичними напрямками, що їх представляють.

Значення визначення мети дослідженьпсихотерапії

Громадськість відчуває нагальну потребу у визначенні мети психотерапевтичного лікування. Позаяк визначення по няття «здоров'я» не вільне від надання йому певних вартос тей, ця мета мусить бути визначена в публічному дискурсі . Оскільки усталення вартостей не є науковим питанням, воно не може бути делеговане науці. Цю мету тре ба було б запропонувати виходячи з етичного дискурсу психотерапевтів і продискутувати серед широкої гро мадськості. В той час як для громадськості в цій дефініції полягає інтерес для питань здоров'я, то для дослідження вона є точкою референції.

Так, скажімо, постає питання, чи хоче суспільство плюралізму вартостей, чи, навпаки, цілі психотерапії повинні прислужитися тільки одній системі вартостей, а конкретно -ілюзорній (внаслідок зсуву симптомів) короткотривалій рентабельності. Якщо психотерапевти самі не розпочнуть цієї дискусії, то заклади страхування на власний розсуд, керую чись тільки недалекоглядними фінансовими міркуваннями, встановлять приписи, наскільки вони готові фінансувати психотерапію, що вже й пробують робити встановленням все нижчої погодинної платні за терапії. І це має вирішальне зна чення не лише для пацієнтів і народного господарства, а й для розвитку психотерапії як науки.

Специфічна для психотерапії етика в дослідженнях

Хартію з етики, яка в часі з 'явилася після Хартії про освіту, в кінцевому результаті слід теж застосовувати з метою роз витку психотерапевтичної науки. її ядром є неодмінний за хист терапевтичного процесу, а отже, і пацієнта, і терапевта. Для уникнення всіх непорозумінь слід наголосити, що під цим захистом мається на увазі не просто інформаційний захист даних. Маються на увазі також усі види зловживань з боку терапевтів, порушення чи зруйнування терапевтичного про цесу. Дослідження цього процесу теж мусить підпорядкову ватися цій етиці. Тому дослідження дієвості психотерапії шляхом прямого втручання в терапевтичний процес іззовні неприпустиме в тому числі з точки зору специфічної професійної етики психотерапії .

Опір частини практиків проти досліджень

Дискусії у психотерапевтичних спілках показали, що час тина практиків висловлює певний скепсис супроти психоте рапевтичних досліджень. Цей феномен ми пояснюємо для себе тим, що власну роботу і формування теорій практики не сприймають як дослідження, правдо подібно, тому, що вони не розглядають себе як дослідників. Інша причина полягає в тому, що слово «дослідження» асоціюється з дослідженнями результатів, яких вимагає за кон (дослідження легітимації) і які сприймаються як непотрібні для практичної роботи. Інша причина, і почасти з певною рацією, полягає в тому, що існують побоювання, що дослідження означатиме втручання в терапевтичний процес. Має значення і те, що терапевти виходять з того, що ці дослідження їм доведеться оплачувати з власної кишені, і що при цьому досліджуватиметься їх власна особа.

Відношення дослідника до терапевта може провокувати всілякі страхи, бо надто багато чого залишається нез'ясова-ним, а окремі дослідники виступили противниками тера-

певтів. В цій ситуації одні реагують ідентифікацією з аґресором і некритично виступають на користь непридатних проектів. Інші ж не можуть ідентифікувати себе з цим і тому взагалі відхиляють такі дослідження. Ми мусимо подбати про те, щоби відкриття дослідження не справило ефекту розколу, а щоби різні рівні дослідження знову науково коректно були зведені докупи.

Цей виклик прийняла третя група, вона розраховує на свої власні сили. При цьому вони відкривають слабкі місця номо-тетично орієнтованих позитивістських досліджень, а саме неадекватне втручання в терапевтичний процес у деяких дослідницьких проектах і брак розуміння і доступу до прак тики. Якщо повинно відбутися якесь валідне дослідження психотерапії, тоді визнані дослідники не зможуть уникнути співпраці з практиками, що й визнали деякі дослідники психотерапії і тепер шукають співпраці з нами, практиками.

Але найважливішим є все ж зміна свідомості, яка таки поволі відбувається. З огляду на те, що вартість нашого екс пертного знання оцінюється як науково, так і науково-тєоре-тично, стає можливою наукова комунікація на рівноправному рівні з визнаними університетськими дослідженнями. Ієрархія поступається місцем партнерству. Розбудувати цю свідомість-важлива частина роботи людей, які втілюють в реальність Хартію. Свій внесок до цього робить такий понадшкільний засіб комунікації як науковий часопис психотерапевтичних спілок.

Різноманіття напрямків

Зцілення поза наукою

Практикування скерованої на зцілення діяльності історично належить до життя нормальної людської спільноти. Звісно, завжди існували засоби лікування психічних і тілесних страждань. З плином часу ці методи мінялися. Найбільш вирішальна зміна наступила з переходом до сучасного індивідуалістичного західного суспільства. їх відмінність від (ще) не індивудуалізованих суспільств Леві-Строс описує так:

«В той час як психоаналітичне одужання полягає на тому, що пацієнт виліковується від свого індивідуального міфу, який складається з елементів його власного минулого, то одужан ня від лікування шаманізмом спирається на те, що пацієнт переймає соціальний міф, який походить з його колективної традиції». Через те психотерапія майже відсутня у менш індивідуалістичних суспільствах. З посилення ступеня індивідуалізації вирина ють нові «західні» стани страждання, а разом з ними і потре ба в індивідуальній психотерапії.

Частково повторне впровадження в колективний міф спра цьовує для віруючих у західних суспільствах ще й сьогодні. Внаслідок впровадження у міф релігійних систем за допомо гою таких методів як, приміром, молитва, сповідь чи покута, вони досягають пом'якшення симптоматики, а часом і повного одужання (антитеза до Просвітництва).

Відмежування наукової психотерапії

Однак наукова психотерапія полягає не в тому, щоби шу кати зцілення у якійсь системі вартостей чи впровадженні в таку систему. Вона не пропонує ні релігії, ні її замінника. Вона спирається на претензію просвітництва. Під претензією просвітництва ми розуміємо критичну, в тому числі самокри тичну, позицію супроти всякого роду пізнання. Саме просвітництво теж слід критично піддати сумніву, в ньому слід побачити історично сформоване колективне уявлення чи переконання, і прорефлектувати їх. І тільки внаслідок цього піддання сумніву психо терапія може піднімати претензію на науковість. Для пацієнта це, врешті-решт, означає те, що він може бути змушений ви тримати непевність унаслідок відсутності твердих точок опер тя.

Методи впровадження у колективні міфи мають, в залежності від ступеня індивідуалізації свідомості, більш чи менш сильну дію. Через це науковість певного методу не мож-

на виводити з його дієвості (чудеса завжди найефективніші). Питання про науковість вирішується в пункті застосування наукового методу, критичної наукової рефлексії, прозорості, публічного дискурсу, фальсифіко-ваності теоретичної спору ди та логіки.

Розмаїття наукових психотерапевтичних методів

У сучасних західних суспільствах також існують тенденції до спасенних нових ідеологій. Визнаною в цілому світі вартістю є заробляння грошей і споживання. Ідеологія, яка говорить, нібито вільна ринкова економіка внесе порядок у цей складний світ, набула вже мало не релігійних рис і, таким чином, виявляється новим міфом. Згідно з нею, зцілення полягає у пристосуванні до націленого на прибуток суспільства. Пристосування як зцілення - давня людська по треба. Якщо б ця мета справджувалася, потрібно було б лише певної форми психотерапії, яка уможливила б це пристосу вання.

У суспільстві, де панує плюралізм вартостей, необхідні різноманітні терапії. Однак поряд із плюралізмом вартостей ми бачимо ще й інші причини, які промовляють за виникнен ня і поширення методичного плюралізму психотерапії: бага то галузей науки чи науковців створили власні методи психотерапії. Йдеться про застосування певної частини відповідної галузі з лікувальною метою і про вироблення на лежної теорії з методичного застосування її засобів. Так, скажімо, із застосування музики з терапевтичною метою по стала музикотерапія, із соціології, соціальної роботи і соціальної психіатрії - середовищна і сімейна терапія і т. д. Частина сьогоднішньої психології вищої школи вивела свої терапевтичні методи з дослідження навчання. Для того щоби вважатися науковими психотерапевтичними методами, всі напрямки мусять подати доказ того, що вони володіють дос татньо визначеним лікувальним методом з консистентною теорією людини (антропологічною теорією, метатеорією), технікою лікування та інтеракцією, що на цю теорію спира ються і на основі якої досліджують свій метод. Доки ці вимоги не будуть виконані, розвиток напрямків перебуватиме на донауковій стадії.

Тут слід, мабуть, виходити з тези, що пацієнти теж володіють такими формами вираження і комунікації, яким вони надають перевагу і відповідно до яких схиляються до вибору тієї іншої форми терапії.

Епілог. Нова співпраця

Взаємне визнання напрямками один одного в Хартії ста новить важливу базу для подальшого розвитку самостійної науки психотерапії. Спільна реалізація спільно вироблених позицій, яка прагне й до того, щоби забезпечити місце науко вої психотерапії в швейцарській системі охорони здоров'я, створило внутрішню громадськість. Вона є важливою підставою для цього процесу розвитку, бо робить можливим виникнення дискурсу між окремими школами. За допомогою опитувань, здійснюваних Комітетом з науки Освітньої комісії, психотерапевтичні школи подають, між іншим, і своє розуміння науки, свої дослідницькі проекти, образи лю дини, теорії особистості і розвитку, теорії розладів, хвороби і здоров'я, методи, теорії і техніки лікування. Це відбувається в різних робочих групах, які повідомляють на наукових конг ресах, а також на запланованих дослідницьких колоквіумах про стан дискусій.

Ми заявляємо про нашу мету створити спільну наукову і дослідницьку культуру; перші кроки та інституціональні конкретизації вже зроблені з величезною заанґажованістю.

 

Перейти до дискусійного клубу?(прохання вказати назву статті)

 

 


Архів новин  2006  2007  2008  2009  2010  2011  2012  2013  2014  2015  2016  2017