Підписатись
Відписатись

 


Віталій Єлісєєв 

«Чи потрібні рікші сучасній Україні?»

В цій статті я хочу висловити припущення щодо того, що державна система психотерапевтичної освіти в Україні не відповідає сучасним світовим підходам, більше того, наносить шкоду за такими позиціями:

1. Безперспективність розвитку самої психотерапії в Україні.

2. Шкідливість для пацієнтів, клієнтів.

3. Створення уявлень про Україну як відсталу територію з закритою системою суспільного устрою.

Психотерапія - порівняно молода форма професійної діяльності. На початку минулого століття концепції З. Фрейда про устрій психічного світу людини викликали надзвичайний інтерес в суспільстві, який поляризував його прибічників і противників. Одні називали психоаналіз новою релігією людства, інші – спекулятивною ненауковою теорією про психічний устрій людини. У своїй теорії З. Фрейд торкався інтересів філософії, історії, релігії, медицини і політології, яка на той час тільки почала зароджуватися.

На початку 50-х років минулого століття З. Фрейда називали апологетом «сексуальної революції», і в уявлення про психоаналіз зводилися надалі в основному до «сексуальної» частини психоаналітичної теорії, що було дуже вигідно для противників психоаналізу. З іншого боку, виник бум психотерапії, з`явилися нові концепції і різні напрями. Особливо популярною стає групова психотерапія. По всьому світу засновуються сотні різноманітних громадських професійних об`єднань, які репрезентують кожен напрям. У цих об`єднаннях прихильники психотерапії вивчають обраний метод за допомогою власного досвіду, немов зсередини, з позиції клієнта. Далі - власна практика в обраному напрямі з обов`язковою так званою супервізією своєї роботи, коли шляхом передавання своїх переживань від роботи з клієнтом в супервізії відбувається професійне становлення майбутнього психотерапевта. В багатьох країнах період роботи під супервізією складає близько 2-х років. Це та частина психотерапевтичного освітнього процесу, яка передається як би з «рук в руки» є обов`язковою.

Необхідним елементом професійної психотерапевтичної діяльності, яким керується психотерапевт, є Етичний Кодекс Психотерапевта. Він містить права і обов`язки психотерапевта, рамкові умови його роботи, принципи психотерапевтичної деонтології, механізми апеляції і покарання у разі порушення норм Етичного Кодексу.

Також важливою складовою професійної психотерапевтичної діяльності є участь у різноманітних семінарах, конференціях, під час яких психотерапевти обмінюються досвідом.

В якому стані знаходиться державна система психотерапевтичної освіти в Україні?

Можу з упевненістю сказати: без особливих змін, як і 30 або 40 років тому, у період розвиненого соціалізму, а якщо говорити інакше - тотального контролю держави за всіма сферами життя суспільства, з ригідними системами управління цим суспільством. І, якщо наприкінці 80-х, коли М. Горбачовим оголосив в СРСР перебудову і гласність, багато говорилось про зловживання в радянській психіатрії, пов`язані з обмеженням прав і свобод громадян, покаранням їх за інакомислення, то про психотерапію, її важливість для життєдіяльності «нормального» суспільства практично нічого не говориться і досі. Дослідження, що проводилися, як за кордоном, так і в Україні, свідчать про потребу у психотерапії 20 - 30 % населення. Це мало б змусити замислитися державних мужів. Психотерапія справді важливий елемент життєдіяльності сучасного суспільства. В Європі та США громадяни давно звикли звертатися за послугою до психотерапевта. За найменшої причини : чи то перенесений стрес або конфлікт, неможливість побудувати відносини зі «значимими» людьми, чи просто психічний дискомфорт. В Україні ж і сьогодні, люди (навіть з вищою освітою) не бачать особливої різниці між психіатром і психотерапевтом. Звернення ж за такого роду допомогою як послугою іноді недоступне і пов`язане з тим самим обмеженням свобод, як і за радянських часів, адже в поліклініці треба реєструватися, відчуваючи певний дискомфорт з приводу того, що про тебе подумає оточення.

Щодо рівня професійної підготовки лікарів–психотерапевтів поліклінік, організації їх роботи, то ті проблеми, які доводиться вирішувати в сучасному суспільстві, показують абсолютну непідготовленість державної психотерапії як системи. Про це свідчить, наприклад, досвід Скнилівської трагедії у Львові, коли саме громадські психотерапевтичні організації змогли організувати і надати безкоштовну психотерапевтичну допомогу постраждалим та їхнім родичам.

Зараз психотерапевти Європи та США зіткнулись з новими, досі невідомими проблемами своїх громадян, пов’язаних з розвитком технічного прогресу і глобалізацією. Люди дедалі частіше стають мішенями техностресу, потрапляють у залежність від мобільних та Інтернет-технологій, шоу і політичних програм телебачення. Техно-аддикція - новий біч сучасного людства, який найближчим часом прийде і в Україну, яка не готова сьогодні протистояти цим реаліям сучасного світу.

Чи може правильно чекати коли клюне «смажений когут»?

Як в Україні можливо отримати диплом психотерапевта? Для цього спочатку необхідно обов’язково вступити до медичного університету, на лікувальний факультет. Після 5 років навчання необхідно витратити ще 3 роки, щоб стати лікарем, і тільки після 8 років штудіювання медицини з’являється шанс (тому що молодий спеціаліст) взяти направлення на спеціалізацію з психотерапії. І через 4 місяці отримати універсальний державний диплом психотерапевта. Унікальність такої освіти ще і в тому, що 9 років є обов’язковою умовою того, щоб півроку було витрачено на вивчення теорії психотерапії.

За так званою неефективністю такого підходу до освітнього процесу з боку радянської держави проглядався чіткий розрахунок. По–перше, психотерапія, як сфера духовного спілкування громадян в тоталітарній державі повинна перебувати в площині психіатричних діагнозів і обов’язкового лікування, саме спілкування психотерапевта і пацієнта проводиться на території лікувального закладу. По–друге, той, хто проводить психотерапію, обов’язково повинен ідентифікувати себе з лікарем, а не з «художником», який сповідує принципи свободи духу, який не стоїть на сторожі ідеологічних інтересів держави.

Сьогодні в Україні теж обмежується право громадян на здобуття освіти психотерапевта, а це означає, що діє той самий принцип тоталітарної держави, за яким ця професія несе загрозу як вільна форма професійної діяльності.

Все це вкотре переконує, що, психічне здоров`я нашого населення(а надання психотерапевтичної допомоги є складовою частиною профілактики) - в надзвичайно незадовільному стані.

Державна ситема підготовки психотерапевтів в Україні розглядає цей вид діяльності, як деяку форму медичної спеціалізації, доступну тільки медикам і, в осносному, лікарям – психіатрам. Сама підготовка за часом розрахована на 2 – 4 місяці і складається переважно з лекційного курсу. Тоді як підготовка психотерапевта в країнах Європи і США займає не менше 5-ти, а в середньому 7–ми років. Якщо у хірурга професійним інструментом є скальпель, у терапевта – пігулка, то психотерапевт використовує власний психічний апарат як інструмент для надання послуги пацієнту (клієнту). Чи можливо навчити за 2 – 4 місяці психотерапевта користуватись цим інструментом, прослуховуючи тематичні лекції? Очевидно, що ні. Чи можливо стверджувати, що психотерапевт з державним дипломом професійно користується власним психічним апаратом, особливо акцентуючи, що це - лікувальна дія? Очевидно, що ні. Чи несе відповідальність держава за надання такої допомоги своїм громадянам? Ясна річ, так. В першу чергу і в тому, що держава видає дипломи психотерапевта, які дають право працювати за цією спеціальністю.

В самій системі державної психотерапії основним елементом є встановлення психотерапевтичного діагнозу. Якщо у мене як клієнта, наприклад, труднощі у відносинах (конфлікти) з моєю дитиною чи, припустимо, з батьками, то державний психотерапевт зобов`язаний поставити мені діагноз без наявності якого він не має права зі мною працювати. Тобто, я повинен бути психічнохворим, інакше, про яку лікувальну дію (вплив) може йти мова.

На постулаті, що психотерапевтична дія (вплив) це обов`язково лікування, приводить державну психотерапію з одного боку, до ізоляції від сучасної психотерапії в світі, а з іншого боку, при тому рівні і системі підготовки спеціалістів, залишає в «дикому» стані дуже важливу для суспільства сферу соціальної діяльності.

Чи регулює і впливає як ось держава на психотерапевтичний ринок в Україні? Практично ні. Тому що, не будучи здатною надати якісну, сучасну психотерапевтичну допомогу, держава тим самим залишає цю нішу незаповненою, але потрібною населенню. Останні 15 років (зі здобуттям незалежності) в Україні відбувається активна самоорганізація ринку психотерапевтичних послуг, яка включає в себе і різні сучасні освітні проекти для тих, хто хотів би практикувати психотерапію.

Відносини держави з більшістю учасників ринку я би назвав станом «холодної» війни. Наявність популярних факультетів психології в багатьох немедичних вузах привело до того, що випускники цих вузів цілком обрунтовано пов’язують свою професійну діяльність з Психотерапією, яка, в свою чергу, для них заборонена. Парадокс?

Накладена державою заборона на можливість психологам займатися психотерапією веде, з одного боку, до «тінізації» психотерапії і, як наслідок, зниження якості і «неофіційної» психотерапевтичної освіти, що отримується, неможливістю працювати з клієнтами під супервізією, так і, з іншого боку, доступом до психотерапевтичної практики психологів, які взагалі не отримали ніякої психотерапевтичної освіти.

Наявність таких психологів, психіатрів з державними дипломами складають свого роду переферію ринку психотерапевтичних послуг, яка на сьогодні день тільки дискредитує Психотерапію в Україні. Тому що споживач не бачить різниці між учасниками ринку, кожен з яких заявляє про себе як про сучасного фахівця. А надання неякісних (іноді просто шкідливих для споживачів) послуг негативно відбивається на всьому психотерапевтичному ринку, дискредитуючи його.

На мій погляд, у Психотерапії і Держави є спільні цілі і завдання:

  1. І Психотерапія, і Держава зацікавлені в психічному здоров`ї населення України(особливо нині), підвищенні його рівня.
  2. Психотерапія і Держава зацікавлені в детінізації психотерапевтичних послуг з встановленням чітких, прозорих правил гри на цьому ринку. З поступовими змінами відношення населення до психотерапевтичної допомоги як до «звичайного» виду послуг виросте капіталізація Психотерапії (як ринку), а це означає, що і Держава отримає можливість відрахувань у вигляді податків від цієї сфери діяльності.
  3. Інтеграція з закордонними партнерами в області психотерапії вигідна і для Держави, і для Психотерапії, оскільки відповідає стратегічним інтересам України стати членом європейської спільноти, і підходи Держави по відношенню до психічного здоров`я населення, безумовно, повинні відповідати європейським критеріям.

Якісні зміни, які можуть відбутися у відношенні Держави до Психотерапії, можливо, змогли б стати прикладом взаєморозуміння необхідного і в інших сферах суспільного устрою в Україні.

Перехід від системи тотальної державної монополії до приватної власності в економіці виявився набагато простішим, ніж зміни в соціумі, які повинні відбуватися при розбудові сучасного демократичного суспільства.

Якщо розглядати досвід Росії, то необхідно відзначити: ще у 1996 році першим президентом Росії Б. Єльциним був виданий безпрецедентний указ «Про відродження психоаналізу в Росії». Колишнє керівництво Росії розуміло політичну і практичну важливість такого указу, як одного з елементів побудови нового суспільства. Це давало можливість, що називається, одним розчерком пера зняти ті потужні бюрократичні перешкоди, які чекали на фахівців, які захотіли б займатись психотерапією. Цим указом було дано зелене світло суспільній ініціативі, знято привілей медичного відомства (психіатрії) контролювати процеси розвитку Психотерапії в Росії.

Але як свідчать подальші події (а пройшло вже 10 років), одного указу президента виявилось замало. На сьогодні державна система, не скасована Указом, повністю відновила свої позиції контролю над Психотерапією. Більше того, за цей час вона на свій лад «відродила психоаналіз» з видачею акредитованих дипломів психоаналітиків інститутами, які контролюються Державою.

Існує «державний» психоаналіз, офіційно визнаний в Росії і ніде більше в світі, і «тіньовий» психоаналіз, який народився завдяки громадській ініціативі, навчанню у Європейських колег по психотерапевтичному цеху, з наявністю громадських професійних організацій, які функціонують за європейськими стандартами, прийнятими в області психотерапії, але які не визнаються Державою.

Складається враження, що «неофіційному» психоаналізу надають право на існування з політичних міркувань, оскільки нова правляча еліта Росії боїться чергової критики на свою адресу про відродження тоталітаризму від світової спільноти.

В Україні відбувались дещо відмінні від Російських процеси розвитку психотерапії. Особливо у перші роки незалежності наша політична еліта переймалася облаштуванням власної моделі державності, відновленням обірваних вертикалей влади республіканського підпорядкування, новими управлінськими структурами, створенням української приватної власності і національного капіталу як однієї з основ держави.

Можна сказати, що українська бюрократія була менш зрілою в порівнянні з російською. І у зв’язку з незначним інтересом до Психотерапії, ті громадські ініціативи, які реалізовувалися в галузі Психотерапії, не знаходили жорсткого опору або обмеження з боку бюрократичного апарату.

«Державна» психотерапія і «нова» психотерапія існували в Україні немов у паралельних світах. Час від час тільки головних чиновників від психотерапії вивозили на Європейські конгреси, де вони почували себе чужими в світовому психотерапевтичному товаристві, несвідомо вбираючись у мантії таких собі радянських партбоссів, які за кордоном на дуже специфічний манер відчували «особливу відповідальність за свою Батьківщину», і дискомфорт компенсували поглинанням неймовірної кількості алкоголю.

Під час незалежності українська бюрократія від психотерапії не змогла, на відміну від своїх російських колег, вибудувати бодай якусь сучасну форму національної психотерапії, так і залишившись в радянській моделі. Психотерапевтична освіта досі реалізується через кафедри психіатрії державних медуніверситетів. За чотири місяці неможливо навчити людину водінню автомобілем, але можливо дати диплом психотерапевта.

У світі такий диплом може сприйматися як диплом Рікші.

Чи потрібні рікші сучасній Україні? І чи можуть вони керувати усіма автомобільними потоками в Україні? Як підрахувати збитки, нанесені громадянам та іміджу України, яка дозволяє рікшам вирішувати питання психічного здоров’я власного народу?

І якщо Україна може бути сучасною державою (а іншого шляху немає), вона повинна від декларацій переходити до конкретних дій у побудові розвиненого суспільства.

Перше, що необхідно зробити, це визнати, як і Європейська спільнота, що Психотерапія - це окрема область професійної діяльності, а не якась спеціалізація.

Це означає, що право займатися Психотерапією матимуть тільки ті, хто отримав повноцінну психотерапевтичну освіту.

Це означає, що більше не буде 2 – 4 –х місячних психотерапевтів в Україні.

Це означає, що не потрібно в цій галузі винаходити власний велосипед у вигляді психологів – лікарів, а адекватно сприймати світовий досвід і право займатись, отримувати освіту у сфері психотерапії передати громадським професійним організаціям і інституціям.

Друге: саме держава повинна стимулювати розвиток громадської ініціативи у цій галузі. А саме - створювати «пільгові» умови для розвитку «недержавної» психотерапії.

Третє: держава повинна виступити замовником проведення «аудиту» психотерапії в Україні з боку Європейської Асоціації Психотерапії, яка представляє 128 організацій, 26 національних асоціацій, 18 європейських асоціацій психотерапевтів з 40 європейських країн і об’єднує більше як 120.000 психотерапевтів Європи. ЄАП є неурядовою організацією (НУО) зі статусом консультанта Ради Європи в Страсбурзі.

Четверте: в організації програми психотерапевтичної освіти можуть брати участь всі зацікавлені сторони з різними формами власності, з рівними правами участі.

П’яте(або перше): психічне здоров’я нації повинно стати пріоритетним завданням української держави!

Пропонується створення Національного Центру Психотерапії (НЦП), на який покладатимуться з боку держави основні керівні функції з реформування системи психотерапевтичної освіти в Україні, створення умов розвитку сучасної психотерапії за європейськими стандартами, інтеграції як державних, так і громадських об’єднань з метою надання населенню України сучасної психотерапевтичної допомоги.

Також НЦП міг би сприяти прийняттю Закону про психотерапію, який би регулював цю сферу діяльності, використовуючи досвід країн Євросоюзу.

Важливо не відмовлятися, а навпаки, інтегрувати освітянську роботу кафедр психіатрії з курсом психотерапії факультетів удосконалення лікарів державних медичних інститутів (університетів) у вигляді забезпечення проходження курсу психіатричної пропедевтики (при модульній системі освіти) всім, а не тільки лікарям, які навчаються психотерапії.

Основне навантаження покладається на професійні громадські організації та інституції, які вже інтегровані з західними партнерами з різних напрямів психотерапії і які мали би пройти процедуру ліцензіювання в НЦП.

Психотерапевтична діяльність в Європейських країнах є приватною, психотерапевти працюють в немедичних установах, облаштовують кабінети в приміщеннях (як правило, квартирах), які орендують на тривалий термін. Вони також обов’язково мають бути членами національної професійної психотерапевтичної організації, яка визнається державою. Психотерапевт відповідає перед державою за сплату податків від доходів, а перед психотерапевтичною спілкою - за виконання вимог статуту організації.

Враховуючи українські реалії, нестабільну економічну ситуацію, проблеми з отриманням позики у банку під приватну психотерапевтичну діяльність, вирішення інших економічних та організаційних питань в наших умовах є вкрай складним. Все це призводить як до стагнації, так і тінізації ринку психотерапевтичних послуг. Психотерапевти починають працювати у власних квартирах чи приміщеннях, які для цього непристосовані, що однозначно призводить до зниження рівня професійних послуг. Гадаю, що можливо було б зацікавити приватних інвесторів до розвитку психотерапевтичного ринку в Україні за умови детінізації психотерапії.

Висновок

Розуміючи і слухаючи скептичні заперечення від колег про те, що реформування «державної» психотерапії нереальне і неможливе, я все ж таки вірю і вважаю, що 13 років зусиль, витрачених на створення основ сучасної психотерапії в Україні, міцного рівня співпраці з Європейськими колегами і організаціями, наявність в Україні достатньої кількості (більше 1000) психотерапевтів з закінченою освітою і які навчаються за Європейськими психотерапевтичними стандартами, дає право ставити питання перед Державою про корінне реформування Психотерапії. Звернути увагу на цю сферу професійної діяльності повинна й політична еліта.

Перейти до дискусійного клубу?(прохання вказати назву статті)

Архів новин  2006  2007  2008  2009  2010  2011  2012  2013  2014  2015  2016  2017